31 глава

Ясмін

Рівно через тиждень мала бути велика подія — п’ятиріччя моєї пекарні. Мала бути.

Я мала б зустрічати гостей з усмішкою. Вітати кожного з чашкою ароматної кави та свіжоспеченим круасаном. Згадувати, як п’ять років тому, з трясучими руками та мізерним бюджетом, відкривала цю пекарню. Мала б прикрашати вітрини святковими гірляндами, планувати спеціальне меню, чути сміх дітей, які приходять за шоколадними мафінами.

А тепер…

Запах кориці й ванілі, який завжди був моїм затишком, замінив задушливий запах гару. Все, що я створювала, будувала, берегла – тепер попіл.

— Ясмін, ти чуєш мене? — голос Фелікса пробивається крізь туман у моїй голові. Його обличчя напружене, очі уважно вдивляються в мої. Я вдивляюся у його горло, як він ковтає. Підіймаю погляд на нього, але бачу лише обриси: темне пальто, засмучений вираз обличчя, очі, які вдивляються в мене. Занадто близько. Занадто далеко.

— Господи, — шепочу я, стискаючи долоні в кулаки. Бинти натягуються на пальцях, і це викликає різкий біль, але я не розтискаю рук. Мені потрібно хоч щось відчути, окрім цієї страшної порожнечі. У мене опік другого ступеню, але здається дрібницею порівняно з тим, що у мене всередині.

Полум’я. Крики. Сирени.

Моя пекарня, моя квартира, мої речі, моє серце, моя довіра, мої сподівання, усе моє життя... — усе згоріло разом взяте.

— Міно… — Фелікс знову промовляє моє ім’я, тихіше, майже благально.

Я дивлюся йому в очі, і все, що бачу, це полум’я. Відображення того, що вже неможливо виправити. Він робить крок уперед, але я відступаю. Між нами виростає невидима стіна, і вона сильніша за будь-які слова. Я відчуваю, як моя злість змішується з розпачем, перетворюючись на пекуче відчуття, що ріже мене зсередини.

— Я не підпалював її, Ясмін, — його голос стає жорсткішим. Він робить ще один крок до мене, і я відчуваю, як його пальці знову торкаються мого плеча. — Ти повинна мені вірити.

Я відштовхую його руку так сильно, що він ледь не втрачає рівновагу.

— Чому? Чому я маю тобі вірити? Чотири дні тому ти сказав достатньо, щоб я втратила довіру до тебе!

— Бо я кохаю тебе! — вирвалося у нього, і ці три слова розкололи мене навпіл.

Я відчуваю, як земля під ногами хитається, і на мить забуваю, як дихати.

— Не смій, — шепочу, відчуваючи, як в очах з’являються сльози. Не плач. Не гнівайся. Не здавайся. Не вір. Будь сильною. — Не смій казати це після всього. Ти не маєш права!

— Ти хочеш знати, чому маєш мені вірити? Бо це правда, Ясмін. Я міг би тобі збрехати, міг би сказати, що все це нічого не значить, але я не можу. Не можу дивитися, як ти руйнуєшся. І не можу залишитися осторонь.

— О, як мило! Ти не можеш залишитися осторонь! Але що ти зробив? Спалив усе, що я любила, все, у що вірила! Ти! — у голосі з’являються ноти відчаю. — Ти перетворив моє життя на руїни! Як ти смієш говорити про кохання, коли зруйнував усе?

Його обличчя змінилося. Гострі риси стали більш м’якими, але це не було каяттям. Це було щось інше. Болісне і тихе.

— Я знаю, що ти думаєш. І ти маєш право так думати. Але… ти не бачиш всієї картини, Міно. Я намагався… я хотів усе виправити, але виявилося, що мої зусилля лише все ускладнюють.

— Замовкни, Феліксе, — перебиваю його, не витримуючи більше жодного його слова. — Ти не маєш права на пояснення. Ти вбив мою довіру до тебе.

Червоні вогні проблискових маячків миготіли в моїх очах, зливаючись із болем і гнівом, які розривали мене зсередини. У натовпі я бачила обличчя знайомих людей, які дивилися на мене із сумішшю співчуття та цікавості. Вони всі дивляться на мене. Вони розглядають мене, наче я експонат у музеї трагедій. Їхні погляди були ще одним ударом у моє розбите серце. Відчуття сорому і безсилля роздирають мене зсередини. Вони дивляться, як я розсипаюся на очах.

Фелікс стояв навпроти, майже нерухомий, наче я щойно вдарила його кулаком. Він виглядав, як людина, яка переживає свій власний внутрішній шторм, але це не зворушувало мене. Я була надто спустошеною. Надто розбитою.

— Ясмін, ходімо до мене, — почувся голос Дениса, його теплі руки торкнулися моїх плечей. — Пожежникам ще доведеться працювати, щоб завершити… А тобі треба відпочити. Я живу тут недалеко.

Я кивнула, ковтаючи гірку жовч, яка підступала до горла. Відповідати не було сил. Денис подивився на Фелікса з обережним, але рішучим виразом обличчя, неначе попереджав, щоб той тримався на відстані. Фелікс не сказав ані слова. Тільки дивився на мене. Його очі були наповнені болем і чимось іншим — тим, що я не могла розпізнати.

Денис обійняв мене за плечі й повів через натовп, що поступово розсіювався. Люди шепотілися, перешіптувалися, але я не слухала. Я майже не відчувала власних кроків, наче моє тіло рухалося автоматично, на автопілоті.

Ми дійшли до квартири Дениса за кілька хвилин. Він відкрив двері, допоміг мені сісти на стілець і подав склянку води.

— Пий, — голос Дениса звучав спокійно, але наполегливо, ніби він був впевнений, що це необхідно. Я ковтнула кілька разів, відчуваючи, як прохолодна вода ковзає горлом. Але грудка, що давила зсередини, залишилася. Ні вода, ні глибоке дихання не могли її позбутися. — Тобі треба відволіктися. Я приготую для тебе ванну.

— Ванну? — прошепотіла я, більше до себе, ніж до нього. Навіщо?

Але Денис вже зник за дверима, залишивши мене з цим питанням.

Раптом у пам’яті спливло щось важливе. Камера. Я ж встановила її у пекарні кілька днів тому. Мої руки самі потягнулися до сумки, що лежала поруч. Знайшовши телефон, я ледь тремтячими пальцями відкрила додаток. Екран засвітився, і кілька секунд я не могла відірвати погляд від чорного вікна із маленьким символом завантаження.

Серце шалено билося, ніби хотіло вирватися з грудей, коли я перемотувала запис. Спочатку все виглядало звично: тиха пекарня, порожні столи. Але потім на екрані з’явилася фігура. Знайома. Мій погляд прикипів до екрана. Щось холодне пробігло спиною, коли я зрозуміла, хто це.