30 глава

Фелікс

Мені було шістнадцять, коли мій батько помер, а бабуся забрала мене до себе.

Чи любив я її? Чи вважав я її своєю родиною? Ні, не думаю.

Вона завжди була і досі залишається для мене чужою. Але вона дала мені дім над головою та гідне навчання за кордоном. Завдяки цьому я знайшов своїх найкращих друзів — Гліба Черняка та Кирила Бродського.

Я намагався поважати цю жінку. Але вона завжди робить це завдання складним. Особливо зараз.

Бабуся сиділа навпроти, у моєму кабінеті, тримаючи в руках чашку чаю. Її постать, завжди випрямлена, здавалася висіченою з мармуру, а очі, хоч і покриті легким серпанком старості, все ще могли пробивати крізь будь-який захист. У цьому погляді була загроза, яка не потребувала слів. Проте слова все одно були сказані.

— Ти закінчиш з нею, Феліксе. І негайно, — її голос пролунав спокійно, але в цьому спокої відчувалася загроза.

Я мовчав, спершись на спинку стільця, і уважно дивився на неї. Чужа. Це слово крутилося в голові, як набридливий приспів.

— Її звати Ясмін, — кинув я різко, не маючи бажання слухати чергові приниження.

— Я знаю її ім’я, — усміхнулась так, ніби вивчала мене під мікроскопом. — Але вона тобі не підходить. І ти це знаєш.

— Ви не маєте права втручатися, — промовив твердо, хоча пальці напружено стискали рукав піджака.

— Помиляєшся. Це якраз моя справа. Іноді це добре, що хтось думає за тебе. Особливо, коли це стосується твоїх слабкостей. Вона – загроза. Для тебе, для твого майбутнього, для усього, що ти будував разом зі мною. Вона – пастка, в яку ти дозволив собі потрапити.

— Ваша "турбота" виглядає як контроль, — я відчував, як злість підступає до горла. — Я не дозволю вам зруйнувати це.

— Вона ніколи не буде вдячною, якщо ти відмовишся від пропозиції. До того ж, якщо ти обереш її замість стабільності, то ризикуєш і її безпекою.

У мене спазмувало горло. Вона завжди знала, як тиснути. Жінка зробила ковток чаю і поставила чашку на столик поруч. Потім нахилилася трохи вперед, і її усмішка – така ввічлива, майже лагідна – викликала у мене бажання схопити цю чашку і розбити її об підлогу.

— Та дівчина вразлива, Феліксе. І якщо ти продовжуватимеш цю ілюзію, це закінчиться для неї погано. Дуже погано. Вона може втратити пекарню, майбутнє. І, можливо, життя. І я не буду робити цього власноруч, якщо ти раптом подумав.

Серце пропустило удар. Мої пальці міцно стиснули підлокітники.

— Ви… погрожуєте життям?

— Я просто даю тобі вибір. Розлучайся з нею, ухвали рішення про шлюб із тією, кого я запропонувала, і пекарня залишиться цілою. Ваша історія приречена, Феліксе. І вона не буде вдячною за твою жертву, якщо в результаті ви обоє залишитесь ні з чим.

Її слова були як обухом по голові. Я встав, силкуючись приховати, як мене трусить. Усі м’язи напружилися, ніби готові до удару, хоча бійка, схоже, точилася лише всередині мене.

— Не повторюй помилку свого батька. Він втратив усе, обравши твою матір. І залишився ні з чим.

— Не говоріть про мою маму таким тоном! — прогарчав, зробивши крок вперед, наче це могло зупинити її слова, але вона навіть не кліпнула.

— Твоя мати була слабкою, Феліксе, — бабуся підвела голову, її погляд став крижаним. — Вона була гарною, але слабкою. І ця слабкість зруйнувала твого батька. Він дозволив своїм почуттям взяти верх. А що отримав натомість? Розорення, злидні та смерть. Ти хочеш повторити його шлях?

— Вона була моєю матір’ю! — мій голос зірвався, але мені було байдуже. — І він її кохав.

Так же як я зміг покохати Ясмін.

— Кохання, — вона вимовила це слово, наче воно було чимось брудним. — Це найбільша ілюзія, яку придумали слабкі. Воно змушує людей втрачати контроль, ризикувати всім заради чогось, що ніколи не триватиме довго. Твій батько був дурнем, який цього не зрозумів. Але ти, — підвела на мене очі, — ти не маєш права бути таким же дурнем.

Я стискав кулаки так, що пальці впивалися в долоні, і, здавалося, ось-ось почну кровоточити. Повітря у кабінеті стало задушливим. Тиша тиснула. Бабуся чекала, холодна і впевнена, що її умови будуть прийняті.

— Ви виграли, — нарешті вирвалося з мене, хоч кожне слово було схоже на ніж, який я сам застромив собі в груди. — Я зроблю так, як ви хочете.

— Розумне рішення, — її голос звучав надто задоволено, і це змусило мене відчути себе ще більш приниженим. Вона піднялася, підібравши свій капелюшок, і, не глянувши на мене, попрямувала до дверей. — Сподіваюся, ти не змусиш мене більше нагадувати про нашу домовленість.

Стояв як вкопаний, поки двері не зачинилися за нею. Коли залишився наодинці, біль вирвався назовні. З силою ударив кулаком по краю столу, розкидаючи документи. У грудях пекло. Я почувався жалюгідним.

Я важко опустився на крісло, схопивши голову руками. У кімнаті було тихо, але в моєму серці лунав гучний, нестерпний крик.

Але я хотів бути дурнем для Ясмін. Я хотів бачити її усмішку, чути її сміх. Хотів просто відчувати її поряд. Хотів сперечатися з нею, а потім миритися. Я хотів, чорт забирай, одружитися з цією жінкою.

Це дике відчуття – хотіти стати всім для когось, але боятися, що своїм "всім" ти її зруйнуєш. Бо мій світ – це хаос, проблеми, погрози і чужі забаганки. Її світ – це аромат свіжоспеченого хліба, тепло ранкового сонця і її м’який сміх. Я не можу вдертися туди з брудними черевиками.

Я знаю, що роблю їй боляче. І це ріже мене зсередини, але... чи є у мене вибір? Можливо, найбільший прояв любові — це дати їй шанс на щастя, навіть якщо це означає зникнути з її життя.

Та, чорт забирай. Я міг би врятувати її тільки одним способом – зруйнувавши її довіру, зламавши її серце. І тим самим розірвавши своє на шматки.

Ясмін. Моя Мін-Мін. 

Мені хотілося розбити все довкола, але я розумів, що це нічого не змінить. Від думки, що її усмішка належатиме комусь іншому, що хтось інший сперечатиметься з нею, підтримуватиме її, буде поряд, коли вона сумна чи щаслива... Мене це зводить із розуму.