29 глава

Ясмін

Останнім часом у мене все майже падає з рук. Я додаю не ті інгредієнти у випічку, як ніби їх хтось навмисно міняє місцями. Або ж це я сама, розгублена й розсіяна, плутаюся у всьому. Зі мною щось не так. Завжди була оптимістична, впевнена в собі, тримала все під контролем. Але тепер я відчуваю, що моє життя наче виходить з колії, як старий потяг, що зривається з рейок.

Пройшов тиждень з моменту, як ми бачилися з Феліксом. Усі ці дні я намагалася переконати себе, що мені все одно, що це просто збіг, і взагалі – хто він для мене, щоб я хвилювалася? Але мої думки вперто поверталися до його погляду, до того, що відбувається між нами.

Сьогодні знову ранок, і я відчуваю, що потребую чогось міцнішого за звичайну каву. Я підходжу до Оксани, вона завжди знає, як правильно приготувати напій, аби він точно відповідав моєму настрою. Я кидаю на неї втомлений погляд, і Оксана одразу розуміє, що мені не вистачає сили.

— Кава з чимось міцнішим? — запитує, лукаво посміхаючись, наче читає мої думки.

Я киваю, спершись на барну стійку.

— Що таке, Ясмін? Виглядаєш, ніби в житті щось розхиталось, — вона наливає каву, додаючи міцного вишуканого лікеру, який ми тримаємо для «особливих» днів.

Я усміхаюсь краєчком рота.

— А хто з нас не відчуває цього час від часу? — відповідаю ухильно. 

Оксана віддає мені чашку, і я вдячно вдихаю аромат напою, який здається мені порятунком. Вона уважно дивиться на мене, але нічого не питає – це одна з тих рис, за які я її ціную.

Дзвін дзвіночків на дверях пекарні раптом виводить мене зі стану внутрішнього зосередження. Я повертаюся й завмираю: у дверях стоїть Роман, його погляд напружений, навіть роздратований. Якого…

— Що ти тут робиш? — втомлено питаю, намагаючись приховати здивування.

— Я так і знав, що я десь його бачив! — його голос звучить надто голосно, привертаючи увагу декількох відвідувачів.

Немає сенсу говорити тут, на очах у всіх. Мені й так уже некомфортно.

— Поговоримо в іншому місці, — кажу тихо, беру Романа за руку і веду його на кухню, де, сподіваюся, буде більше приватності.

— Денисе, Лідо, вийдіть на декілька хвилин, відпочиньте, випийте кави, — звертаюся до колег. Вони переглядаються між собою, але, нічого не питаючи, виходять, залишаючи нас удвох.

Закривши за ними двері, я повертаюся до Романа.

— Що сталося? — запитую, стискаю перенісся. В голові крутиться лише одна думка: Роман, що вмився парфумами? Це ж перебір! Вистачало б і кількох пшиків, але він, здається, вилив на себе цілий флакон.

Роман обурено кладе руки на стегна. 

— Фелікс і є тим самим інвестором, який збирається знести твою пекарню! — випалює так, ніби відкрив Америку. Ще не встигла придумати, що відповісти, як він додає: — То що, ти спиш з ним, щоб він зберіг твою пекарню? 

Ця версія ситуації, що він собі придумав, наскільки абсурдна, що я на мить навіть втрачаю дар мови. На його обличчі виблискує усмішка, повна відрази. Але в мені закипає гнів — такий сильний, що я не стримуюсь. Не думаючи, змахую рукою, і ляпас гучно лунає в тиші кухні. Його щока миттєво червоніє, і його обличчя спотворюється від злості. Але я не зупиняюсь — підіймаю іншу руку й повторюю удар по другій щоці, на цей раз навіть із ще більшою силою, додаючи:

— Це для симетрії.

Він ошелешено дивиться на мене, тримаючись за обидві щоки. У його очах з’являється відтінок збентеження. Від його самовпевненості не залишилося й сліду.

— Ти поняття не маєш, про що говориш, Романе, — тихо кажу, але кожне моє слово звучить холодно й чітко. — Я борюся за свою пекарню чесно. І ніколи не дозволю тобі, чи будь-кому іншому, так принижувати мене. Взагалі, хіба ти не повинен бути у медовому місяці?

Чоловік все ще ошелешений моїм ударом. Я бачу, як він роззявляє рота, намагаючись щось сказати, але слова застрягають у нього в горлі.  Вигляд у нього тепер, як у збитого з пантелику кота, що упіймав себе на гарячому.

— Медовий місяць... Соня зламала ногу... — нарешті видавлює він, усе ще тримаючись за щоки. — Я просто хотів… хотів, щоб ти знала, що Фелікс не той, ким здається.

Я схрещую руки на грудях і примружую очі, зберігаючи холодний вираз обличчя.

— Знаєш, Романе, якби я хотіла послухати дешеву мелодраму, то краще ввімкнула б телевізор, – кажу я, злегка скривившись. – Ти прийшов сюди, аби мене вразити чи виправдати свої фантазії?

Він знічується, червоніє ще більше, ніби зрозумів, як незграбно все склалося. Але відступати не збирається.

— Тобі просто хочеться вірити в нього, але правда в тому, що він грає з тобою, Міно! — викрикує, намагаючись знову взяти ініціативу в розмові.

— І ти, звісно, вирішив врятувати мене, як добра фея, що прибув прямо з казки?

Роман дістає телефон і підсовує мені екран. На екрані відкрито статтю, де дві фотографії у колажі: Фелікса та привабливої темноволосої дівчини.

— У Левицького взагалі-то наречена є. Вона дочка власника нафтової компанії.

Відчуваю, як стискається горло. Погляд ковзає від фото до обличчя Романа, який спостерігає за моєю реакцією, ніби насолоджуючись кожною миттю.

— То що? Тепер ти знаєш правду, — глузлива посмішка з'являється на його обличчі. — Може, нарешті усвідомиш, що ти для нього просто забавка? Тобто, йому ж цікаві тільки такі зв'язки.

Щось усередині мене закипає, але я стискаю щелепи, стримуючи себе. На мить подумала, що він міг би стати кимось близьким мені. Думка ця миттєво видається дурною, і я відводжу погляд. Мої пальці стискаються так, що суглоби побіліли.

— І що? — холодно питаю, віддаючи Роману телефон. — Думаєш, це мене здивує чи зіб'є з пантелику? Дякую за турботу, але я вмію розбиратися у своєму житті сама.

Роман на секунду вагається, але потім його погляд знову стає гострим і холодним.

— Я просто не хочу, щоб ти була такою наївною. Не хочеш зізнатися? Гаразд. Але коли прокинешся одного дня і зрозумієш, що тебе обдурили, згадаєш мене. Думаєш, Левицький покинув би все заради тебе? Ця дівчина — його справжній світ. І гроші, і влада, все, чого йому треба.