23 глава

Ясмін

Дев'ятнадцять років тому...

Я виграла! Я виграла в конкурсі! Це був мій перший кулінарний конкурс, де я перемогла. Я була наймолодшою учасницею, і мені ще ніхто не казав, що я можу стати найкращою. Ніколи не забуду, як усі ті дорослі аплодували й усміхалися, а хтось навіть притримав мою медальку, щоб я могла вхопитися за неї двома руками й вчитатися в вигравіюване там слово «Переможець». Так і стояла, роздивляючись цей трофей, уявляючи, як колись це буде моє ім’я на вивісці ресторану. Обов'язково похвалюся Філу. Він повинен побачити, що з мене вийде хороша дружина! Я уявляла, як колись ми будемо разом готувати страви на величезній кухні, він буде мені допомагати, а я вчитиму його, як правильно розкочувати тісто або додавати спеції.

Тато сидів за кермом, а мама поруч з ним. Вони розмовляли, й мама час від часу оберталася назад, дивлячись на мене з ніжною усмішкою, яка тільки у неї була, наче мовчазне благословення. Вона знала, як сильно я мрію про це, і підтримувала кожен мій рух. Вона ніколи не казала, що я ще мала, ніколи не робила зауважень, коли я знову і знову просила дозволу випікати вдома. У її очах я бачила тільки гордість.

За вікном уже було темно. Місто потонуло в тихому світі нічних вогнів. Відчувалось, як ніби весь світ зупинився на мить і дав нам спокій, дозволив нам усім радіти разом. Тато іноді відривався від дороги, аби вловити момент і побачити мою захоплену усмішку. Мама легенько торкалася його плеча, ніби нагадуючи йому бути обережним. Ми їхали додому, але спочатку ми заберемо братика від бабусі та дідуся. Він був ще зовсім маленький, щоб їздити на такі заходи.

Я міцно тримала медальку на колінах, злегка погладжуючи її пальцями, щоб переконатись, що це все справді. Під долонею я відчувала холодний метал, але водночас мене огортало тепло відчуття, що я зуміла, що я подолала себе і всі свої сумніви.

І тут раптом світло вдарило прямо на машину, освітлюючи нас з такою силою, що на мить я закрила очі, бо все стало яскравим і сліпучим. Тато різко крутнув кермо.

— Тату, що це? — запитала я тремтячим голосом.

Мама повернулась до мене та поклала руку на мою долоню, яка все ще міцно стискала медальку.

— Міно, все буде добре, тримайся міцно.

Машина заволала, а я притиснулася до спинки сидіння, відчуваючи, як серце забилося частіше. Моє тіло буквально піднялось з сидіння, і я опинилася ніби в повітрі, зовсім втратила відчуття реальності. Серце зупинилося, немов у мене відібрали подих. Ми падали, і звук навколо змінився, став приглушеним, майже нереальним. Я не встигла навіть закричати, коли машина з тріском увійшла у воду.

Відчуття холоду – пронизливого, нещадного – накрило мене, коли вода миттєво почала заповнювати салон. Я притиснула руки до обличчя, захлинулася від несподіванки, а дихання стало судомним і нерівним.

— Мамо! Тату! — закричала я, панікуючи, намагаючись знайти їхні очі. Вони теж намагалися вибратися, але їхні руки ковзали по ременях.

— Ясмін, послухай мене, — голос тата був напружений, але намагався бути твердим. — Ти мусиш… ти мусиш вибратися звідси.

— Але я… — я не могла збагнути, що вони залишаються тут, що я мушу кинути їх.

— Не сперечайся! — сказав він. Вода вже сягала його грудей, але він намагався звільнити маму, знову і знову тягнув ремінь, який застряг.

Мама обернулася до мене, у її очах світилася рішучість, змішана з болем.

— Ясміночко, слухай, — сказала вона, тримаючи мене за погляд. — Ти повинна бути сильною. Спробуй вибратися через люк… обіцяй мені… обіцяй, що виберешся.

– Ні… ні! Я не хочу йти без вас! — я плакала, відчуваючи, як вода підіймається все вище. Я обхопила трофей у руці, міцно стисла його, наче це був єдиний зв’язок з реальністю, яка почала тонути в цьому холодному, страшному мороку.

Мама тільки усміхнулася, слабко і з болем.

— Ми завжди будемо з тобою, — прошепотіла вона. — Тепер пливи.

***

— Ясмін… — мляво промовляє Фелікс. — Я…

— Я розповідаю це не для того, щоб ти мене пожалів, якщо що… — кажу я, не дивлячись на нього, відволікаючись на борошно, що просипається з моїх рук. Треба прибрати за собою, печиво я вже поставила в духовку.

Але наступне, що робить чоловік це — шокує мене. Він обходить стіл та швидко наближається до мене, притискаючи мене міцно до своїх грудей, втискаючи. Мої руки все ще в борошні, але його це схоже не хвилює.

— Господи, Міно, — шепоче він мені на вухо.

Я застигла, відчуваючи, як його гаряче дихання зачіпає мою маківку, і на мить відчуваю тепло, ніби все моє тіло поринає в безпечний, тихий простір.

— То ось чому ти так дивилася на воду сьогодні... в басейні? — тихо запитує Фелікс, ніби підбираючи кожне слово.

— Так, але все гаразд, — кажу я, не зовсім впевнено. — Після аварії я цілий рік була... наче не собою, мовчазна, замкнута. Майже ні з ким не спілкувалася, уникаючи людей. Тоді бабуся вирішила, що потрібен психолог. Це допомогло, — додаю я, намагаючись швидше завершити історію.

На мить мені здається, що я сказала забагато, але, знаєте, я звикла бути відкритою. І Фелікс просто мовчить, слухає.

— Феліксе… — тихо прошепотіла я, намагаючись підняти голову й подивитися йому в очі. Але він тримає мене ще сильніше, ніби не хоче, щоб я відійшла навіть на крок. — Зізнайся, ти хочеш мене задушити?

Він тихо сміється, і цей звук, глибокий та теплий, викликає у мене приємну хвилю.

— Задушити? Ти вже вдруге питаєш про це, Ясмін… Зізнайся, у тебе фетиш?

Я відкриваю рота, вражена його нахабством, і відчуваю, як моє обличчя швидко наливається рум'янцем.