22 глава

Фелікс

На вулиці вже починає вечоріти. Ми їдемо в машині, уже сухі й трохи втомлені, але цей момент тиші на диво приємний. Ще трохи — і я майже забув, що поруч зі мною Міна.

— Ти не туди повернув, — вигукує дівчина, нарешті порушуючи дивовижну тишу, яка тривала всю дорогу. Ясмін мовчала так довго, що я майже почав хвилюватись. На секунду міркую, чи не сказати їй, що вона була б чудовою в ролі примари.

— Я знаю, — відповідаю спокійно, продовжуючи їхати в потрібному мені напрямку.

— В сенсі "я знаю"?

Міна виглядає так, ніби я щойно повідомив їй, що збираюся викрасти її на цілий уїк-енд. Я ледь помітно усміхаюсь, поглянувши на неї, і відчуваю, як в мені закипає якась дивна радість. 

— Ми їдемо до мене, — кажу, не додаючи жодного пояснення. Момент паузи, а потім — точне попадання. Я помічаю, як її очі округлюються, вона робить різкий вдих.

— Що? — майже задихається вона.

Я стримую сміх, відчуваючи, як напруга у повітрі росте. І якось стає навіть цікаво, на що вона готова зараз подумати.

— Не в тому сенсі, в якому ти собі там подумала, — додаю, намагаючись говорити невимушено. — Розслабся.

— Нічого я не подумала! — гарячкує вона, схрестивши руки на грудях. Але її ледь помітний рум’янець говорить більше, ніж усі слова.

— Ага, звісно, — я ледве стримую смішок. — Здається, ти ледь не задихнулась від думки, що ми поїдемо до мене.

Ясмін сердито дивиться на мене, і я бачу, як вона бореться з бажанням щось мені відповісти. Її рот відкривається, потім закривається. Вона знову поглядає на дорогу, але я бачу, як її губи стискаються, ніби вона намагається стримати усмішку.

— Та ну тебе, Фелікс, — бурмоче вона, нарешті розриваючи цю нервову паузу.

Я кидаю на неї короткий погляд, намагаючись приховати задоволення. Її обличчя – це чиста насолода для мене: спалах емоцій, спроба залишитися серйозною, і ці ледь помітні іскорки у погляді, які видають її з головою.

— Ну-ну, — я змушую свій голос звучати зовсім невимушено. — Можеш розслабитися, я ж обіцяв, що не викраду тебе. Хоча… — я затримуюсь на цій думці, знаючи, що вона мене чує. — Ідея викрасти тебе вже не здається такою поганою.

Вона сердито видихає, закочуючи очі. І так, мені хочеться продовжити цю гру.

— Уяви собі, Міна, тільки ти і я, десь у горах, у невеличкому дерев’яному будиночку… без зв’язку і цивілізації. Тільки природа і ми.

Вона нарешті не витримує і тихо сміється.

— Звісно, Фелікс. І що далі? Будеш мені читати свої бізнес-плани щодо інвестицій замість казок на ніч?

— Хочеш казку? Немає проблем. Я можу бути дуже креативним, — підморгую їй, повертаючи голову. — Тільки не обіцяю, що це буде зовсім безпечно для твоєї нервової системи.

Вона стискає губи, відвертаючись до вікна, але я бачу, як вона усміхається.

— Та ну тебе, — знову каже дівчина, цього разу ще тихіше, але вже без справжньої злості.

— Ага, ну мене, але ти все ж сидиш тут, — піддражнюю, легко торкаючись її руки на підлокітнику.

Міна різко відсмикує руку та озирається на мене, і я бачу, що її очі сяють. Можливо, це світло від ліхтарів, але мені хочеться думати, що це через мене.

Коли ми заходимо в пентхаус, я відчуваю, як всередині мене зростає передчуття. Ясмін проходить попереду, і я не можу не помітити, як вона обережно озирається навколо, як справжня дослідниця.

— Тут… пусто, — зауважує вона, поглянувши на широкий простір, що простягається перед нами.

Я знизую плечима, намагаючись не виглядати надто здивованим.

— А що повинно бути? Квіти?

— Ну… хоча б фотографії чи… грамоти? З твоїм самолюбством, звісно, це було б виправдано, — каже вона, з усмішкою.

— У мене мало фотографій, — відказую, ненавмисно відводячи погляд. Це звучить як невеличка неправда, але за останній рік я дійсно не накопичував спогадів, на які б варто було звертати увагу.

— А з сім’єю? — запитує вона, але раптово ця тема ставить мене в незручне становище.

Я ковтаю, намагаючись стримати емоції, які насуваються на мене. У мене немає справжньої родини. Але я не хочу, щоб ця розмова заважала атмосфері.

— Ходімо на кухню, — раптово змінюю тему, намагаючись уникнути дискусії.

— На… кухню? — перепитує Ясмін, її голос наповнюється подивом.

Ми заходимо до кухні, і я відчуваю, як напруга в повітрі трохи зникає.

— Я хочу, щоб ти приготувала мені печиво з шоколадкою крихтою, — оголошую, злегка нахиляючись уперед, аби зловити її реакцію.

Вчора я сам зайшов у супермаркет і накупив безліч різних продуктів, які могли б бути їй потрібні для цього. Знаю, що виглядаю трохи безглуздо, як для дорослого чоловіка. Навіть не знаю, чи вона взагалі пам’ятає той день, коли вперше вручила мені печиво. Час пролетів, а смак тих печив досі відчуваю на язику.

— Зачекай, ти привів мене до себе додому, щоб я приготувала тобі печиво?

Я киваю, намагаючись не надто усміхатися, але це важко, коли бачу, як вона сміється, прикриваючи рот рукою. Дивлюся на її руку і, можливо, трохи нахабно, але ловлю себе на думці, що мені так хочеться прибрати її руку, щоб побачити її повну, щиру усмішку, без перешкод.

— Ти дійсно дивний, Феліксе. Але хіба це не можна було зробити у моїй пекарні? — запитує, і в її голосі звучить щирий інтерес.

Я хитаю головою, знімаючи своє пальто, а потім поклавши його на стілець.

— Ні, я хочу, щоб все спечене тобою залишилося тут. У моєму пентхаусі.

Вона відкриває рот, ніби хоче щось запитати, але замість цього тихо видихає.

— Добре, — зрештою каже, теж скидаючи куртку і підходячи до стільниці.

Ясмін закочує рукава, розглядаючи інгредієнти, які я, трохи гордовито підготовив та приніс для неї. Її зосереджене обличчя, легкі рухи рук… Зараз цей бездоганний пентхаус, звиклий до тиші й холоду, раптом набуває нового характеру — завдяки їй. І що цікаво, мені це подобається. Можливо, навіть занадто.