19 глава

Фелікс

Вся моя впевненість і веселість від цієї ситуації випарувалися. Ця історія почалася тоді, коли я випадково дізнався, що той хлопець у ресторані з нею — не хто інший, як актор. А Гліб охоче розповів, для чого це Ясмін. Хоча... охоче — це, мабуть, надто голосно сказано. Він говорив мимохідь, ніби випадково, але, зважаючи на його кмітливий вираз обличчя, я зрозумів, що він це зробив навмисно.

Можливо, я заплатив акторові гарненьку суму, щоб він зник з її життя. Ну, не зник зовсім, а просто... відмовився від її пропозиції.

Можливо... Ні, не можливо, а точно, я вчинив не зовсім правильно. Маніпулятивно, як сказав би мій колишній терапевт. Але ж ми знаємо, що часом доводиться використовувати всі можливі засоби. Особливо, коли мова йде про цю вперту дівчину. Чесно кажучи, я навіть не міг передбачити, наскільки це мені сподобається.

Вчора поцілувати її — це було… немов торкнутися чогось забороненого, від чого одразу ж втратиш голову. І все ж я й досі намагаюся обдурити сам себе, думаючи, що можу зупинитися будь-якої миті. Але що більше Ясмін відштовхує мене своїм характером, то більше хочеться лишитися поруч. Її присутність затягує, як шторм, від якого не хочеться сховатися. Можливо, мені й варто було б зупинитися, але якраз у цьому випадку… хочеться йти далі, навіть якщо це виглядає не зовсім правильно.

Зараз сидячи на весіллі її нахабного колишнього, я не можу відірвати погляд від Ясмін. Та ні, це не тому, що сьогодні вона виглядає неперевершено в зеленій сукні, що підкреслює її очі. Або те, як вона сидить поруч, і я маю нагоду — без жодних виправдань — торкатися до неї.

Ні. Справа в іншому.

Міна. Виявляється, вона та сама Міна. Мін-Мін…

Маленька дівчинка з розпатланим волоссям, що колись безстрашно кинулася захищати мене. Це стало зрозуміло, коли її колишній, цей самовпевнений горе-наречений, який з якоюсь поблажливістю назвав її так, ніби вона йому щось винна за це ім’я. Він не здогадується, що відкрив мені щось таке, що повернуло мене у ті спогади.

Наші стосунки з Мін-Мін були чисто дружні у минулому. У мене тоді й думки не було, що вона колись виросте й перетвориться на… жінку. Яку я спробував забути десятки разів, але лише переконався, що це неможливо. Тепер усе стало на свої місця: смілива, весела, вперта.

Чорт, весь цей час — це була вона.

Чи здогадувався я про це? Інколи здається, що так. Ті маленькі підказки, що раз по раз нагадували мені про когось — вони були тут увесь час, але я відмахувався від них, як від комарів на літньому пікніку. Чи, можливо, я просто боявся визнати правду?

Часом мені здається, що я навіть сприйняв ту маленьку Міну, як ідеал. Я, можливо, не завжди це усвідомлював, але завжди підсвідомо кожну жінку у своєму житті порівнював з нею. А потім з’явилася Ясмін. Вперше я побачив її і був приголомшений. Я не міг пояснити, чому так заворожує її впертість, наче у ній було щось знайоме. Я знав, що вона сильна, але тепер розумію, чому так зачарувався її духом. Вона була тією самою дівчинкою, яка безстрашно ставала на моєму боці в дитинстві, навіть коли проти мене були всі.

Я досі не можу оговтатися.

У якусь мить мене повернув до реальності її саркастичний голос:

— Феліксе, ти знаєш, що сидиш і дивишся на мене вже годину, як не менше?

Мимоволі здригнувся, наче впійманий на гарячому. Вона, звісно, мала рацію — я дійсно весь цей час не міг відірвати від неї погляду.

— Просто насолоджуюсь видом, — кинув я безтурботно, отримавши у відповідь її фірмове фиркання.

Ясмін нахилилася до мене, ніби хотіла сказати щось ще, але тут я помітив, як самовдоволений наречений впевнено прямує в бік туалету. Мимоволі нахилився ближче до неї, щоб наші плечі злегка торкнулися.

— Ясмін, я на хвилинку відійду, — прошепотів, ледве стримуючи ледь помітну усмішку.

Вона кивнула, трохи здивовано піднявши брову, але нічого не запитала. Я повільно підвівся, не зводячи з неї очей до останньої миті, й вирушив у напрямку, де щойно зник її колишній.

Я зайшов у туалет і став поруч із Романом, що стояв перед дзеркалом, ретельно поправляючи свою краватку. Він помітив мене боковим зором, трохи здивовано підняв брову.

— Це ж не може бути серйозно? — запитав він, поглядаючи на мене з таким виразом обличчя, яке намагався приховати за зверхньою посмішкою.

— Що саме? — спокійно відповів я, підносячи погляд у дзеркало й ніби ненароком поправляючи піджак, хоча, якщо чесно, в моєму образі й так усе було ідеально. І ми обоє це знали. Світлий костюм від Dolce & Gabbana сидів на мені бездоганно.

— Ясмін й ти. Бідна дівчина та багатий чоловік?

Не те щоб я збирався комусь щось доводити, але, глянувши на Романа, подумав, що, можливо, варто дати йому невеличкий урок.

— А знаєш, Романе, — відповів я, ледве стримуючи іронічну посмішку, — я повинен подякувати тобі.

— За що?

— За те, що ти справжній дурень.

Роман застиг, наче від мого спокійного, майже невимушеного тону в нього перекосило лице.

— Що ти маєш на увазі? — обурився він, натягнувши на себе маску впевненості, яка тут, у дзеркалі, виглядала радше смішно, ніж переконливо.

Я усміхнувся і не поспішаючи випрямив манжети. І я, з усією безтурботністю, яка лише підливала оливи до вогню, подивився на нього.

— Ну, ти знаєш… не кожен день зустрінеш чоловіка, який настільки зосереджений на собі, що не помічає справжньої цінності поруч. Ти подарував мені шанс, Романе. Ще і який шанс. Здається, ти навіть не уявляєш, наскільки.

Він відвів погляд, на мить втративши свою зверхню посмішку, але швидко відновив її.

— Смішно. Ти вважаєш, що у вас із Ясмін є майбутнє?

— Романе, друже, я знаю одне: ти міг би побачити в ній справжнє золото, але натомість обрав фальшиві блискітки. Ти просто не помітив, як вона сяє, а я… я ніколи не випущу цього з рук.