18 глава

Фелікс

Дев’ятнадцять років тому...

Сьогодні точно був один із тих днів, коли навіть повітря здається проти тебе. Хлопці на тренуванні, звісно, ігнорують мене, а ті, що не ігнорують, – тільки кепкують.

— Дивіться, це ж Пелікс, наш місцевий бідняк, — гукнув Макс, його дружки з того лише захихотіли.

Я навіть не встиг нічого сказати, як почулися їхні піддражнювання: — О, він хоч собі бутерброд взяв? Чи, може, знову тільки воду з крана п’є?

Я стояв там, на шкільному стадіоні, намагаючись стримати образу. Потрібно було б піти, але вони вже обступили мене, і обернутися не було куди.

— Ну що, розкажеш нам, як твій батько знову не прийшов на шкільні збори? — продовжував Макс із єхидною усмішкою. — Мабуть, зайнятий роботою, щоб хоч на хліб назбирати, га?

— Та ні, він, мабуть, боїться своїх же черевиків, — втрутився Вітя, показуючи на мої зношені кросівки. — Їх напевно ще динозаври носили, га? Слухай, Пеліксе, ти не подумав, може, варто зав’язати зі школою і піти працювати? Хоч грошей би на нормальний одяг заробив! А то ми тут тобі копійки на шкарпетки зберемо, — і Паша шкіриться, показуючи порожні кишені.

— Чого ви тут розбушувалися? – дівчачий голос позаду звучить гучніше, ніж я очікував.

Я повертаю голову і бачу цю незнайому дівчинку, яка безстрашно дивиться на хлопців. Маленька дівчинка з розпатланим волоссям і зеленими очима, які блищать так, ніби вона зараз перетвориться на торнадо. Вона настільки маленька, що її обличчя майже на рівні їхніх животів, але це їй явно не заважає говорити так, ніби вона зібралася командувати армією.

— Ой, а ти ще хто така? – Макс, здається, не очікував такого втручання.

— А що це ти тут гасаєш, наче павич? — сказала вона, нахиливши голову й поставивши руки на стегна. — Мабуть, щоб тобі всі побачили, який ти дурний?

Її голос був дзвінким і напрочуд переконливим. Я не вірив своїм очам. Щоб маленька дівчинка, якій на вигляд років вісім, стала між мною й цими здоровезними однокласниками, яким було по чотирнадцять... Вона навіть не моргнула. Навпаки, схрестила руки за спиною і зітхнула, ніби їй неймовірно набридли всі ці хлопці. У цей момент я не міг не помітити, як її зелені очі блищать зухвалістю.

— То що, у когось тут є бажання ще покепкувати? — піднявши брову, вона глянула на Макса. — Ти, напевно, найсмішніший серед них, так? Що ж, дотепник із тебе, як з риби в космосі ракета. Може, хочеш попробувати ще раз?

Макс застиг, і я помітив, як його самовпевнена усмішка зникла. Але це його не зупинило.

— Чуєш, малявка, не лізь куди не треба, — пробурчав він, ховаючи свою розгубленість під агресією.

— Малявка? — її брови піднялися. — А ти гадаєш, що я сюди прийшла вас слухати? Повір, якщо мені треба буде занудитись до смерті, я до вас звернусь, але зараз, мені здається, що ти зайвий. Тож, будь ласка, рухайся.

Вона зробила жест рукою, ніби вимітала їх зі стадіону, як непотрібне сміття. Це виглядало настільки смішно, що я ледь не засміявся вголос.

— А взагалі, — продовжила вона, не звертаючи уваги на їхні шоковані обличчя. — Я можу вам розповісти історію, як дехто біля вуличного туалету курив!

Хлопці спробували залишитися серйозними, але я помітив, як Паша нервово переминається з ноги на ногу.

— Це ще хто тобі сказав? — прохрипів Макс, намагаючись звучати впевнено, але його голос зрадницьки підвів.

— Що, дурнику, вже забув, як боявся, що вчитель фізкультури застане? — знизала плечима дівчинка, ніби це була зовсім звичайна річ. — Це ж так… смішно. Мабуть, найсмішніше, що ви за тиждень зробили!

Вона так майстерно підколола їх, що мені хотілося аплодувати. Але найкраще було попереду.

— Мені розповісти про це вчителям чи все ж таки ви підете зараз, щоб не обговорювати тут дурні речі?

Вітя мовчки глянув на Макса, і я зрозумів, що вони починають здаватися. Макс ще раз глянув на дівчинку, явно зважуючи, чи варта ця сутичка такої ганьби.

— Та йдемо вже, — пробурчав він, намагаючись зберегти залишки гідності. Хлопці швидко розвернулися і зникли за трибунами, залишивши нас наодинці.

Я стояв, ошелешений і злегка збентежений тим, що на моїх очах відбулося. Невідомо звідки взялася ця маленька дівчинка і за якихось кілька хвилин зробила те, чого я ніяк не міг досягти. А вона просто стояла й усміхалася, ніби це була дрібниця.

— Ти… Ти знаєш їх? — нарешті пробелькотів я, досі не вірячи в те, що сталося.

— Ні, але ж хіба це важливо? — знизала плечима вона і зробила крок до мене.

— Не треба було мене захищати, — пробубнів я, почавши йти геть. Та що вона собі думає? Навіщо їй це взагалі було потрібно? Та й ці хлопці, вони ж тепер не дадуть мені спокою, особливо після того, як їх осоромила якась дівчинка.

Я почув, як вона йде за мною, і трохи прискорив ходу, сподіваючись, що вона відстане. Але коли я оглянувся, то побачив, що вона крокує за мною з таким же впевненим виглядом, ніби ми з нею давно знайомі. Я різко зупинився й обернувся до неї.

— Ти чого переслідуєш мене? — запитав я, намагаючись звучати якнайсуворіше.

Вона не знітилася, лише трохи почервоніла і заправила за вухо пасмо свого розпатланого волосся.

— Я… Просто… Ти красивий, — раптом промовила дівчинка, почервонівши ще сильніше.

— Що? — вирвалось у мене.

Не відповідаючи, вона потягнулася до свого портфеля, і я подумав, що вона зараз просто дістане якийсь зошит і піде. Але вона витягла невеличку коробочку й простягнула її мені.

— Що це таке? — запитав я, вагаючись брати її.

— Печиво, — просто відповіла, ніби це найочевидніше у світі.

— Ти знущаєшся?

— Ні, — вона широко всміхнулася, — я хвалюся. Я сама його пекла!

Я зовсім її не розумів. Це якась гра? А може, жарт? Але її очі блищали, вона дивилася на мене із серйозністю, яка зовсім мене збила з пантелику.