Розділ 8

Ясмін

Цей чоловік виявився справжнім… Кхм… Ніби перед тобою торт із пишним кремом, а всередині – перець чилі, хабанеро, каролінський жнець чи що там ще люблять підкидати в соуси, щоб обпекти смакові рецептори дощенту! Ти тільки відкушуєш перший шматок, а там — пекло. І як із цим впоратися? Проковтнеш — обпече, а виплюнути — гордість не дозволяє.

Він уже давно пішов, а післясмак залишився. Пекучий і несподіваний. Така гіркота й гнів, що хотілося вирвати цей шматок із себе, але він в'ївся надто глибоко. Якого кренделя я взагалі про нього думаю? Ха, переспати він зі мною захотів. Що це за комплімент такий? Який нахаба!

Що він узагалі про себе думає? Може, вважає, що його самовпевнена усмішка і вигляд модельного бізнесмена дозволяють йому диктувати умови?

Я мало не проклинала себе за те, що цей чоловік так сильно мене зачепив.

І, наче все мало стати ще гіршим, на порозі пекарні з’явилася… санітарна служба. Вони ввійшли з обличчями, серйознішими за хлібне тісто, яке не піднялося. Одна з них, жінка з нереально гострими рисами, мала такий вигляд, наче могла вбити пекаря лише своїм суворим поглядом.

— Ви власниця? — запитала вона, дивлячись на мене, як на батон, у якого вийшов термін придатності.

— Так, власниця, — відповіла я, намагаючись змусити себе звучати спокійно.

— У нас є кілька запитань до вас, — вона витягла блокнот і ручку. — Чи не могли б ви показати всі ваші ліцензії, дозволи та сертифікати?

— А що не так? — запитала я, вже відчуваючи, як від напруги перехоплює подих.

— Перевірка, — коротко відрізала інспекторка.

Ну от, чудово! Тільки цього мені бракувало. У голові промайнула думка, що це дуже підозрілий збіг. Фелікс. Спагеті йому на плечі! Звісно ж, він. Хто ще міг би нацькувати на мене всі ці інспекції? Він, певно, сидів у своєму розкішному офісі, потираючи руки, задоволений тим, як добре йдуть його справи.

Інспекторка взяла документи й почала переглядати їх, але її обличчя залишалося таким само серйозним. Здавалося, вона спеціально шукала хоч щось, до чого можна було б причепитися. Вони обнишпорили кожен куточок пекарні: заглядали в печі, перевіряли холодильники, зважували продукти на полицях, розглядали, як пакуються десерти. Мені здавалося, що вони зараз почнуть розрізати мої булочки, щоб перевірити їхню начинку!

Але санітарна інспекція — це був лише початок. Після них прийшла пожежна служба. Це вже було навіть смішно. Я стояла й дивилася, як вони перевіряють вогнегасники та евакуаційні шляхи, наче моя пекарня — це склад небезпечних хімікатів.

— Ви впевнені, що ваші вогнегасники в належному стані?

— Так, — я ледве стримувала нервовий сміх. — Вони нещодавно перевірені.

— Переконайтеся, що всі виходи відкриті й не заблоковані, — суворо промовив пожежник і пішов перевіряти далі.

Я ледь стримувалася, щоб не почати на них кричати. Це вже було занадто. Спроби зіпсувати мій бізнес вийшли на новий рівень. Та хто б сумнівався! Звісно, це справа рук Фелікса. Він завжди грав жорстко, а тепер вирішив діяти ще хитріше.

Після пожежної служби з'явилася податкова. Вони перевіряли касовий апарат, рахували чеки й допитували кожного з моїх працівників. Денис, мій стажист, дивився на них із такими переляканими очима, що я думала, він зараз утече з пекарні й більше ніколи не повернеться.

— Ох, Денисе, не хвилюйся, — сказала я, коли податківці нарешті дали нам спокій. — Це просто перевірка.

— Просто перевірка? — перепитав він. — Вони так дивилися на мене, наче я підробляю всі чеки!

— Вони ж роблять це не вперше, — промовила я спокійно, хоча всередині все кипіло. — Просто робота така.

Насправді це не була звичайна перевірка. Це був справжній терор. І я точно знала, хто за цим стоїть. Я працювала так багато задля своєї пекарні, що часто плювала на особисте життя. П'ять років тому я пройшла крізь пекло, щоб відкрити цей заклад, і тільки-но все стало майже ідеальним, з'явився цей Левицький.

Але знаєте що? Якщо цей сухар думає, що кілька перевірок зламають мене, то нехай краще починає шукати собі нове хобі. Тому що я — як той кекс: ззовні м’яка, а всередині — твердий горіх.

***

— Міно, ти мене слухаєш? — голос вирвав мене з моїх думок.

Міно? Колись це здавалося милим, а тепер скидалося на спробу змусити мене згадувати кожну деталь нашого минулого.

Через цього нахабу Фелікса мені довелося зустрітися з юристом. Юристом, який за сумісництвом був моїм колишнім. Юристом, який збирався одружитися з моєю колишньою найкращою подругою. (Колишньою вона стала саме після цього). Іронія долі, правда? Хто б міг подумати, що у світі, де так багато чоловіків і каблучок, мені доведеться сидіти навпроти того, хто колись мені освідчувався, а потім одразу побіг до тієї, з ким я дихала одним повітрям із самого дитинства. Вони почали зустрічатися за тиждень після нашого розставання, ніби все було заздалегідь сплановано. Знаєте, що було найогиднішим у цій ситуації? Він подарував їй ту саму каблучку, яку планував подарувати мені, але від якої я тоді відмовилася.

Звідки я про це дізналася? О, дуже просто. Соня влаштувала цілу епопею на своїй сторінці в Instagram: десять сторіз із детальним описом кожного етапу "прекрасної пропозиції" та два пости з довжелезними підписами про "любов і долю".

Ви, мабуть, запитаєте, чому я не обрала іншого юриста? Та тому, що цей дуріан — так, саме так я його називала, адже краще за цю смердючу екзотичну гидоту його було не описати — був справжнім профі у своїй справі. Його мозок працював із документами так, як моя духовка — з найскладнішими рецептами: точно, надійно й ефективно. Тож коли справа стосувалася юридичного виживання моєї пекарні, кращого помічника годі було й шукати.

— Я слухаю, слухаю, — відповіла я, намагаючись не показувати, як мене дратують його слова.

Погляд на нього навіть зараз, через стільки часу, залишав післясмак неприємної гіркоти. Як тоді, коли розумієш, що твої улюблені тістечка опинилися в руках того, хто не здатен оцінити їхню справжню цінність. Його акуратний вигляд, ідеально випрасувана сорочка й відшліфований до блиску гаманець на столі... Я була певна, що той гаманець обирала моя колишня подруга.