Пролог

Два місяці тому я навіть не могла уявити, що все закінчиться ось так. Чесно кажучи, я думала, що мій світ розвалиться через якісь дрібниці: зіпсовані кекси або несправну духову шафу. Але не через це. Не через полум’я, яке зараз пожирає мою пекарню.

Навколо лунає шум сирен, чути крики. Пожежники, мов тіні, метушаться, намагаючись приборкати стихію. Хтось із них кричить через рацію, намагаючись спрямувати потік води, інші бігають зі шлангами, покриті сажею та потом. Люди на вулиці зупиняються і мовчки дивляться. Дим густою ковдрою огортає будівлю. Я вдихаю глибоко, але в груди все одно тисне важкість. Сльози течуть по обличчю, але я не впевнена, чи це від диму, чи від болю втрати. Можливо, я плачу не через знищену випічку і навіть не через приміщення. Бо зараз, коли все палає переді мною, у грудях палає зовсім інший вогонь.

— Відступай! — один із пожежників майже збиває мене з ніг, коли пробігає повз зі шлангом, його каска хитається в такт швидким крокам, і він зникає в диму так само раптово, як і з'явився.

Сильна рука різко хапає мене за плече, і я обертаюся. Фелікс. Його серйозне обличчя випромінює тривогу, а пальці міцно тримають мій зап’ясток, ніби він боїться, що я кинуся прямо в полум'я.

— Ясмін! — крикнув він, голос розриває галас натовпу і ревіння полум’я.

В нього був такий вираз обличчя, як у героя дешевого фільму про кохання: відчайдушний, мужній, але з прихованим драматизмом. Ніби ось-ось скаже щось пафосне на кшталт: «Не йди!» або «Залишся, крихітко!».

Але я ж не в дешевій драмі, правда?

Я рвучко вириваю руку з його хватки та роблю крок назад.

— Це ти зробив? — випалила я, ледь вірячи в те, що злітає з моїх вуст. Слова зрізають повітря, як ніж по м’якому тісту. Мій голос тремтів від злості й відчаю.

Фелікс на секунду завмер, потім він підняв брови, дивлячись на мене.

— Ні, ні, Ясмін, — швидко відповів чоловік, в його темних очах відбивається полум'я. 

Я вдивляюся в обличчя Фелікса, намагаючись знайти там хоч натяк на правду. Він колись казав, що пекарня не має для нього значення, що це лише будівля. А тепер вона згорає, і я не можу повірити, що це просто збіг. Але його погляд був непохитним. Він був впевнений у своїх словах, наче говорив щось абсолютно очевидне. Певно, ще й думає, що я така наївна, як тісто для печива.

— Ти ж казав, що знищиш мене, мою пекарню! — кричу я, бо не можу стримати емоції. А він стоїть, нахмурений, наче нічого не розуміє.

Я хотіла вірити йому, але це було неможливо.

У мене перед очима тільки одна картина — як ми з ним стояли на протилежних берегах цього конфлікту. Він завжди казав, що пекарня — це просто будівля. Що вона не варта нічого в порівнянні з його планами. Тож як мені тепер повірити, що це не він?

Його голос був тихим, але твердо стукав у мої свідомі думки:

— Я хотів будувати нове, але я ніколи не знищував би твоє так.

Звичайно, він міг говорити що завгодно. Він хотів побудувати свій торговий центр, і моя пекарня йому заважала. Але дивлячись на нього зараз, я не могла просто відкинути те, що відчувала.

— Ти... — я не змогла закінчити.

Чоловік розгублено хитав головою.

— Я не знищував твою пекарню. Це не я.

Два місяці тому я була на вершині свого світу. Моя маленька пекарня, яку я тримала вже п'ять років, була моїм домом, моєю гордістю і сенсом життя. Кожен день тут пахло свіжоспеченим хлібом, і люди заходили, аби насолодитися шматочком теплого, тільки-но спеченого батону або ж випити кави з круасаном. Я знала кожного клієнта на ім'я, їхні звички, хто любить з корицею, а хто завжди бере капучино без цукру. Це був мій світ. І я жила в ньому щасливо.

А потім з’явився він — Фелікс Левицький.

Цей чоловік увірвався в моє життя, як грім серед ясного неба. 

Я зробила кілька кроків назад, відчуваючи, як жар від будівлі стає нестерпним. І тоді мене накрила хвиля ще більшого жаху. Ні, це не через пекарню. Не через пожежу. А через те, що дозволила собі закохатися в нього. Це глибоке, болюче усвідомлення, що я втратила контроль не лише над своїм бізнесом, своєю мрією, а й над своїм серцем.

І це була найбільша помилка мого життя.