Пролог

Ясмін

Два місяці тому я навіть не могла уявити, що все закінчиться ось так. Щиро кажучи, я думала, що мій світ розвалиться через якісь дрібниці: зіпсовані кекси або несправну духову шафу. Але не через це. Не через полум’я, яке зараз пожирає мою пекарню.

Навколо виють сирени, лунають крики. Пожежники, мов тіні, метушаться, намагаючись приборкати стихію. Хтось із них кричить у рацію, скеровуючи потік води, інші бігають зі шлангами, вкриті сажею та потом. Люди на вулиці зупиняються і мовчки дивляться. Дим густою ковдрою огортає будівлю. Я глибоко вдихаю, але груди все одно здавлює тягар. Сльози котяться щоками, і я не впевнена, чи це від диму, чи від болю втрати. Можливо, я плачу не через знищену випічку і навіть не через приміщення. Бо зараз, коли все палає переді мною, усередині горить зовсім інший вогонь.

— Відступай! — Один із пожежників майже збиває мене з ніг, пробігаючи повз. Його каска хитається в такт швидким крокам, і він зникає в диму так само раптово, як і з'явився.

Сильна рука різко хапає мене за зап’ясток, і я обертаюся. Фелікс. Його серйозне обличчя випромінює тривогу, а пальці стискають мою руку так міцно, ніби він боїться, що я кинуся просто в полум'я.

— Ясмін! — кричить він, і його голос розриває галас натовпу та ревіння вогню.

У нього такий вираз обличчя, як у героя дешевого фільму про кохання: відчайдушний, мужній, але з прихованим драматизмом. Ніби він ось-ось скаже щось пафосне на кшталт: «Не йди!» або «Залишся, крихітко!».

Але ж я не в дешевій драмі, правда?

Я рвучко вивільняю руку з його пальців та роблю крок назад.

— Це ти зробив? — випалюю я, ледь вірячи в те, що злітає з моїх вуст. Слова розтинають повітря, як ніж м’яке тісто. Мій голос тремтить від злості й відчаю.

Фелікс на мить завмирає, а потім здивовано підіймає брови.

— Ні, ні, Ясмін, — швидко відповідає він. У його темних очах відбивається полум'я.

Я вдивляюся в його обличчя, шукаючи там хоч натяк на правду. Він колись казав, що пекарня не має для нього значення, що це лише будівля. А тепер вона палає, і я не можу повірити, що це просто збіг. Але його погляд залишається непохитним. Він здається впевненим у своїх словах, наче говорить щось абсолютно очевидне. Певно, ще й думає, що я піддатлива, мов те тісто для печива, і повірю в усе.

— Ти ж казав, що знищиш мене, мою пекарню! — кричу я, не в змозі стримати емоцій. А він стоїть, насуплений, наче нічого не розуміє.

Я хочу вірити йому, але це неможливо.

У мене перед очима тільки одна картина — як ми з ним стояли по різні боки барикад цього конфлікту. Він завжди казав, що пекарня — це просто будівля. Що вона нічого не варта порівняно з його планами. Тож як мені тепер повірити, що це не він?

Його голос звучить тихо, але твердо врізається в мою свідомість:

— Я хотів будувати нове, але я б ніколи не знищив те, що ти любиш, у такий спосіб.

Звісно, він може говорити що завгодно. Він хотів побудувати свій торговий центр, і моя пекарня йому заважала. Але, дивлячись на нього зараз, я не можу просто відкинути те, що відчуваю.

— Ти... — я не можу закінчити фразу.

Чоловік розгублено хитає головою.

— Я не знищував твою пекарню. Це не я.

Два місяці тому мій світ здавався ідеальним. Моя маленька пекарня, якою я керувала вже п'ять років, була моїм домом, моєю гордістю і сенсом життя. Щодня тут пахло свіжим хлібом, і люди заходили, аби насолодитися шматочком гарячого батона або ж випити кави з круасаном. Я знала кожного клієнта на ім'я, їхні звички: хто любить булочку з корицею, а хто завжди бере капучино без цукру. Це був мій світ. І я жила в ньому щасливо.

А потім з’явився він — Фелікс Левицький.

Цей чоловік увірвався в моє життя, як грім серед ясного неба.

А зараз я роблю кілька кроків назад, відчуваючи, як жар від будівлі стає нестерпним. І тоді мене накриває хвиля ще більшого жаху. Ні, це не через пекарню. Не через пожежу. А через те, що я дозволила собі закохатися в нього. Це глибоке, болюче усвідомлення, що я втратила контроль не лише над своїм бізнесом, своєю мрією, а й над своїм серцем.

І це була найбільша помилка мого життя.