Глава 13. Барани.

Як це почути голос того, кого б воліла забути?

Як залишатись сильною, коли повністю забуваєш все, що вчила за життя, включно з ходою, мовленням та диханням?

Доля справжнє стерво. Як вона могла зіштовхнути мене з тим, кого я не зможу пробачити? Вчинки Арсена назавжди залишуться ганебними. Навіть Валентин та Данило не встигли завдати мені стільки душевного болю, як оце!.. Хотіла б сказати "чувирло", але хай буде хлопець. Все ж таки, красунчиком він так і залишився, а закоханість у нього в мене ще не минула.

А втім, як і не минув шок від почутого.

— Брате? Він сказав тобі "брате"?! — гаркаю в Антонову сконфужену мармизу, подібно злющій пантері, яка опинилася за межами природнього заповідника і тепер полює на м'ясисту здобич.

— Ти все не так зрозуміла. Зараз все пояснимо, не нервуй. Може вип'єш заспокійливе? — зображає "друг" із себе дбайливого дресерувальника диких котів. Не вистачає тільки сирого м'яса в одній руці та батога у другій.

— Вигадай вже дещо сучасніше, — пирхкаю від роздратовання.

— Тіночко, послухай, зайчик. Так — це мій брат, але все не так однозначно.

А я його недооцінювала. Антон часом клоуном в юності не підробляв?

— Відпусти! — я хапаю свій шопер та телефон, а Антон — мене за лікоть. Зовсім не новий сценарій. Вміє він стискати до синців.

— Вислухай! — заперечує, не дивлячись на мій супротив, недодруг, а потім силою змушує присісти на диван, на якому ми незадовго до цієї події... сміялись.

— Ну що ти від мене хочеш? Щось сказати у своє виправдання кортить? То кажи швидше! Тільки не роби мені боляче, — обурююся, не сподіваючись почути щось хороше від цих двох підозрілих осіб чоловічого брехливого роду.

І який сенс у цій всій виставі? Мені ж ясно — з мене нахабно посміялися. Але для чого? Щоб що? Аби вдвох зі мною зробити..?

— Тіно... — Антон вчасно вривається в простір і не дає уявити, що ж саме могли б зробити зі мною два брати. — Тіно, я знаю, що це дивно, проте... — хрипить його голос, спонукаючи творенню паузи. — Проте — це все він, — тепер тикає вказівним пальцем на свого брата, котрий, здається, став нерухомою крижиною і тільки зараз осмикнувся, відвівши погляд з моєї персони на звинувачувача. — Це він все вигадав! Я мав зіграти роль навіженого, аби він потім вдав із себе принца!

— Неправда! — прорізався голос і в Арсена.

— Та як неправда? Визнай поразку! Чого ти? Все ж пішло, всеодно, не так, як ти хотів, — вирячився брат на брата.

— Неправда! Тіно, не вір йому! Присягаюся — це все він! Це його план! — впивається очима тепер в мене Арсен, палко й гулко б'ючи себе в груди.

Надалі ж ситуація загострюється. От тільки додає мені нових переживань. Якби ця... словесна дуель до братовбивчої війни не призвела.

Тепер обидва дужих кременів влаштували переді мною точно ляльковий театр. Однак, якось мерзенно бути одним і єдиним глядачем, напевно, якому і присвячувалась комедійна п'єса.

Вони по черзі кидають звинувачення один на одного. Виявилося, що моє руде ходяче лихо в образі тедотаксиста — не таке вже й неадекватне. Брехливе й хитре, як і його брат, але не неадехватне. А за останні дні, своєю підтримкою він довів, що щирий зі мною та надійний? Підла байка.

Моя помилка була в тому, що я повірила. Повірила, що Арсен всього лише випадковий замовник. Повірила згодом і в те, що Арсен — мрія, а не хлопець. Ще й серце, дурило! Не відчула я цим органом, як мене дизинформували, зробили цапа відбувайла... А потім вже й артистизм Антона сприйняла, наче так й треба. А по факту, в його казочки, що я сподобалась йому виключно, як кондитер — лютий фарс.

Куди не глянь — кругом побрихеньки.

Куди не плюнь — нікому своєї, ні душі, ні крапельки переживань не можна довірити. Не зрозуміють.

— Тіно, це він мене підбурив до вистави! Він вирішив все обіграти так, аби ти стовідсотково йому не змогла відмовити!  — репетує Антон, звертаючись до мене.

— Ні! Це наклеп! — перебиває його Арсен. — Він тебе підвіз і ти йому припала до душі, але ти ж злякалась. От він і не знав, як вчинити. От і довелося мені стати негідником в твоїх очах, аби потім цей збочинець до тебе підступився!

— Що ти таке кажеш?! Тоді може паспорт покажеш Тіні та вона твоє справжнє ім'я побачить, а тоді й поговоримо? Як тобі ідея, Аркашо?

Хай їм грець цим блазням! Я, разом зі своїм спантеличенням, мало очі не втратила, бо так вип'ячились ті від здивування.

Дивлюсь по черзі на Антона, а потім на Арсена. На Антона й на Арсена... Антон. Арсен... Чи Аркаша?

— Тіно, не слухай його, — захистив себе без адвоката Арсен.

— Це тебе слухати нічого! Нащо так робиш? Не дозволю більше ображати Тіну. Цими іграми її до нервового зриву довели!

— Але це ж ти мене підіграти змусив! Благородного роботодавця зіграв й заліз дівчинці в душу. Тільки відповідати за все доведеться. Тіно, ти йому так швидко пробачила? Ти ж боялася його! Він же жити тобі не давав!

Казна що. Цирк на дроті! Два кремезні чоловіки, дорослі люди, а поводять себе мов діти дошкільнього віку.

— Тіно, я твій друг! Повір мені! Ти ж знаєш, що я не бажаю тобі зла! Це все він! — не стихає Антон. — Він хотів показати себе у кращому світлі. По факту, лише пилюки в очі напустив. Добре, що в нього не вдалося нічого і ти вчуяла, який він бабій!

— Не бреши. Я не такий!

— Не брешу! Тіно, я з тобою завжди чесний. Ти ж знаєш! Хто був з тобою, коли тобі ставало зле останні дні? Я ж твій друг. Ти ж віриш мені? — благали Антонові очі.

І я б повірила. Загалом, Антон справдні проявив себе дуже люб'язно та чуйно, не залишив з бідою та тривогами наодинці. Я встигла навіть прив'язатися до нього за ці дні. Та й про Арсена він говорив, що він не той, за якого себе видає. Тепер, виявляється, Арсен — це Аркадій. Всі карти на користь ресторатора. От тільки сам Арсен-Аркадій не погоджується і штовхає мене не сумніви:

— Тіно, не вір йому! Це і було його метою — аби в довіру твою вдертися! А що б сталося з тобою перегодом? Ти не думала? Я прийшов, бо не можу більше мовчати.