Глава 12. Антон.

Минуло п'ять днів.

Нерівномірне дихання, після мого забігу, не заважає розтулити рота і, безцеремонно вдихувши повітря, спитати у Ярика:

— Антон... — тепер видих. — Сергійович у себе?

Молодий адміністратор широко усміхається, озирнувшись на мене через плече. Між нами ще з позавчора, тобто від знайомства, пролягла стежка дружньої симпатії. Як очевидний ознак та прояв дружби свідчило прохання юнака кликати його саме Яриком.

— Так, Тіночко. Він у себе в кабінеті. Ти надовго до нас?

— Поки що не знаю. Дякую! — вигукую, знов розпочавши свій активний рух.

— Я б хотів!..

Ой! Ярик щось ще хотів додати? А я, таке  сяке дівчисько, поспішаючи не спинилась і тому слова розчинились в повітрі, щойно моя тендітна рука торкнулась ручки червоних дверей.

За правилами етикету було б добре постукатися та спитатися спершу, чи можна увійти, проте цей пункт випурхує з моєї пам'яті і я його не дотримуюсь. Нащо розтягувати час, коли можна пришвидшити кульмінацію?

Розпираючись від емоцій, не можу їх стримати, перетнувши поріг кабінету. Усмішка сама, не гірше скалолаза, вилізла на вершину мого обличчя та розпласталася пів колом, але я її спробувала стримати нищівною силою думки. Інтригу все ж таки треба витримати.

— Антоне! — гукаю рудого, з якихось пір недодруга, якого застаю за письмовою робою.

Він піднімає головою, але не відривається від робочого процесу. Лише ряд зморшок на чоловічому чолі засвідчили про стурбованність.

— Прийшли результати аналізів? — заклякнувши та затамувавши подих очікує на мою відповідь.

Але я надумала потягнути паузу. А що? Нехай похвилюється зайвий раз, а я, разом з тим, вкотре за сьогодні подумки перемну інформацію.

— Чого мовчиш? Що сказали лікарі?! — не витримує власник рудого волосся і мужньої статури, підскочивши на ноги та закинувши свою писанину.

Замість тисячі слів я просто кидаюся йому на шию. Хоч якби тяжко не було до неї дістати, але це єдиний спосіб приховати чергову спробу моєї усмішки виявити себе. І тільки уткнувшись в м'язисте плече звільняю її з полону.

— Тіно... — Антон пригинається і обіймає мене. Я відчуваю його тривогу всім тілом, бо чоловіче серце, на кшталт кулі, ось-ось дострибається та й вискочить з грудної клітини, наче з дула рушниці, оминаючи ребра та й влучить в мої. Ну що ж, сама затіяла інтригу, сама й отримуватиму наскрізьне. Одна надія на товстошкурість власника, що зупинить серце, яке вміє співчувати.

Потоваришувавши з Антоном зрозуміла, що показова сталь характеру, як і морозна зовнішність, лише броня, а насправді ця людина вміє бути толерантною та душевною. Це про таких, як Антон, писали пісні, в яких друг в біді не кине. Сама сюжет цієї миті.

Без зайвих слів ми зависли в дружніх обіймах один одного. З Антоном, цим рудим лихом, якого я жахалася, як вогню, виявилося дуже затишно мовчати. А зараз він, очевидно, подібно пухнастому котику, намагався перейняти мій біль, яким я ділилася з ним ще нещодавно. Зараз же з ознаків болю в мене лише сльози на очах і ті від радості мати такого друга, який знає, що просто мовчати і обіймати — найкращий різновид підтримки. Однак, він не знає, про зникнення болю.

— Тіно, знай, якби важко не було — в тебе є кому допомогти. Гроші, підтримка на операціях чи поїздки на реабілітацію — тільки скажи і все буде, — заговорив перегодом, відклеявшись від мене.

— Дякую, друже. Дякую, — не стримавшись я розплакалась ще більше, але знову ж таки, від величезної вдячності біді, котра зблизила нас.

— Вже розповіла матері? — з очевидним рипінням в голосі мовить високий молодик, утираючи мої солоні ріки, що розтеклися щокою.

— Ні. Вона першою завжди телефонує. В неї ж, бачте, насичене життя. З минулого дзвінка не минуло двох тижнів, а вона ж частіше і не дзвонить, — повідомляю, вгомонивши свої сентиментальні емоції. — Вистачить з неї і пробачення.

— Це добре, що ти не тримаєш на неї зла.  В решті решт, її така ж сама доля може спіткати рано чи пізно. То ж пробач їй не тільки своє ставлення, але й спосіб життя.

— Ти про те, що від життя треба брати все і якомога швидше, усвідомлюючи, що генетична схильність може зруйнувати всі плани на майбутнє? Можливо ти й маєш рацію. Та, наприклад, бабуся собі такого не дозволяла навіть коли діагноз вже знала. В пріорітеті завжди залишалася сім'я, — згадала я найближчу за все життя людину і знову пустила сльозу.

— В кожної людини пріорітети різні. У бабусі ти, а у твоєї мами — любов.

— Якщо ти про любов до грошей — то мушу погодитись, — перевела я все в доречний жарт аби розбавити смуток.

Ми одночасно засміялись. Я і мій друг. Впливовий ресторатор та його постачальник солодощів. Дві такі різні людини, об'єднані спільною темою для печалі та схожим горем, що колись торкнулось нас обох. Подумати тільки!

— Я запишу тебе до найкращого лікаря в приватній лікарні. З його допомогою моя мама стала на ноги. І тебе він також вилікує. Я поклопотаю про це — не бійся, — заговорив знову серйозно і дуже зворушливо Великий Друг, накривши мою руку своєю долонею. Та про наші назвиська, яке ми дали один одній пізніше, а наразі час говорити правду, бо Антон вже накрутив собі чорт знай що! Щось загралась я в інтригу.

— Не треба, — змахнувши сльози набираюся сміливості зізнатися. — Я плачу не тому, що жити залишилось лічені місяці.

Антон спантеличено робить крок назад аби прискіпливіше роздивитись мене. Ну що ж. Доречно буде випустити Кракена. Тобто мою усмішку!

— Діагноз не підтверджено. За результатами аналізів ракової пухлини не виявили, — широко, як тільки можу всміхаюся і знову висну на м'язистій шиї.

— Що?! Це правда?! Тіно, я так радий! — лунають щирі вигуки мого друга, а його дужі руки міцно стискають мій стан. З боку, якщо без знаття, як Антон переймався за мене останні дні, можна подумати, що він мене зібрався задавити-задушити голіруч. — А чому ж ти плачеш? І чим пояснюється твій стан? Памороки кожного дня не є нормою, — послабивши хватку та роз'єднавши нас, тепер дивиться пронизливим поглядом в мої заплакані очі.