Глава 9. Пропозиція.

Коли багатообіцяючий вечір з тріскотинням пішов на морське дно, як важкопідйомний лайнер, все, що залишається — це сидіти і пити вино.

З боку, либонь, це виглядає стандартно-відстійно — невдоволенна життям мегера, або простіше — якась дурна, неаргументовано пиляла свого хлопця і посварилася з ним, вчинивши скандал на весь заклад, бо вже захмеліла. Присягаюся, саме так про мене подумали присутні в цьому ресторані.

Це ж ще скільки людей стали свідками моєї ганьби? Та їх тут стільки, що прибирати й прибирати треба! Терористияний акт цілий доведеться вчинити... Але, чи мені від їх думки спекотно чи волого?

Насправді, я б і сама воліла бути тихішою, якби не емоції. Багаторічний біль ще досі не відгримів та борсається у своїй калюжі. Її прибрати можна було б вже давно? Намагалася. Й ігнорувала, і сушила, і переціджувала — а вона, все одно повноводна, ніби той болючий дощ тільки зранку її наповнив.

Ненавиджу зрадників! Навіть потенційних. На них в мене сформувалася своєрідна алергія. От саме сьогодні вона й виникла знову, як тільки вторгнулося в мої думки припущення.

Арсен бабій? Напевно. Не впевненна. Але як він міг заговорити з тією білявкою? І так завжди було б? Я тільки-но за поріг вийду, а він вже й про інших бабів думати стане? А там, дивись, чекатиму його допізна з роботи, поки він затримуватиметься на ній зі своїми колегами фарбованими у білий?! От вже й ні! І добре, що на першому побаченні красунчик проявив свою істинну натуру та норовливу вдачу! Ми з Арсеном парою були всього лише без п'яти хвилин годину, а він вже подумав про зраду, скотиняка!

— Важкий вечір? Налити вам ще вина? — усміхаючись, втручається в мої роздуми офіціантка з милим личком.

— Ага... І побільше, — не охоче відповідаю, упередженно позираючи на неї.

Цікаво, чи вона теж спостерігала за моєю перепалкою з Арсеном? А зараз усміхається з розумінням, за правилами жіночої солідарністі чи, може, це вона так ледь стримує свій сміх, бо вважає мене дурепою, яка втратила завидного жениха, роздавши безпідставно йому на горіхи?

Обводжу стурбованим поглядом зал. А як ще хтось досі на мене витріщається та колупається пальцем у скроні?! Але все, що відбувається далі —  в пам'яті залишиться лишень секундною блискавкою, бо від різко насуваючого хвилювання правила закону часу припинили на мене діяти.

...Майже посеред залу, обіпершись на білу колону з наляпистою ліпниною, прямо на мене витріщався рудий недотаксист... Здається, требі звідси забиратися. І якомога скоріше.

— Дівчино! — кличу жестом офіціантку з вином, яка ще не встигла далеко віддалитися від мого столика. — Підскажіть, а чи... мій супутник, перш ніж покинути ваш заклад, розрахувався за вечерю? — ставлю дуже важливе запитання і схрещую пальці на ногах з надією на краще, бо, якби схрестила на руках, то офіціантка б це помітила.

— Кхм, не знаю напевно, бо не тільки я обслуговувала сьогодні ваш столик, однак гадаю, що вечерю ще треба оплатити. Принести вам рахунок?

От і приповзли, пані та панове! Халепа всього мого життя оголошується розпочатою! Боячись підняти голову та побачити недотаксиста і лякаючись перспективі не вийти з цього залу через брак коштів — просто сиджу та молюсь подумки, аби просто вижити сьогодні і повернутися додому цілою та неушкодженою, аж поки мені на очі не потрабпляє рахунок.

Вже не дивлюсь з надією на офіціантку. Надія зникла. Та й, кого я намагаюся обдурити? Надією тут і не пахло! Не жили заможно, то й нічого починати...

— В мене немає такої суми аби розрахуватися, — сповненим відчаєм голосом, звертаюся до дівчини, але очей не відводжу від числа на папері. — Тобто немає тут та зараз із собою. Є вдома. Оплату частинами приймаєте?

— Боюсь, що ні... — лунає відповідь, як мені здається, співчутливим голосом. — Я покличу адміністратора. Він вирішить питання.

І знов туман в очах. Туман і це число. Воно мені тепер і снитись буде? Якщо тільки в кошмарах.

І що робити? Вибачатись в повідомленнях до Арсена і благати його повернутись, щоб оплатити рахунок? А як же гордість? Як же честь і мій дивіз життя "помру, але відстою свою позицію"?

— Це Антон Сергійович. Він вам допоможе, — а ось, швидше, ніж я думала, повернулась і офіціантка з підмогою.

Ніяково озираюся на персонал закладу, шукаючи подумки потрібні слова для виправдання, але завмираю, щойно бачу ЙОГО.

— Це ваш адміністратор? — вичавлюю із себе з острахом, втямивши, що халепа перетворюється в передсмертні конвульсії.

Поруч з офіціанткою стоїть рудий недотаксист власною персоною. Його я точно не могла б і уявити на цій посаді.

— Це власник закладу — Антон Сергійович. Він сам виказав бажання вирішити вашу проблемою, — чітко промовляє дівчина до мене, а тоді звертається і до свого керівника. — Антоне Сергійовичу, я вже піду? Люди чекають на замовлення.

— Так, Лізо. Ми самі впораємося, — цідить скрізь зуби бородань і сідає напроти мене на місце Арсена.

Біда не приходить одна? Здається, в моєму випадку, всі ці біди не пришли, а гуртом звалились на мою нещасну голівоньку. І хто є первопричиною бідою не треба довго обміркувати, бо він вже напроти мене. Весь такий таємничий, з компанією тарганів в голові замість мозку, які спонукають його бути там, де і я. Чи це ті таргани, що у його дупі? Однак, докумекувати та доколуплюватися до суті і з'ясовувати факти доводиться похапцем.

— Власник цього ресторану ти? — фамільярно, досі перебуваючи в спантеличеному отупінні, питаю у рудого. — Не може бути...

— Як бачиш, може. Що тут дивного? — спокійно відповідає, закотивши очі догори. Мабуть, ліпнина на стелі така гарна, тому й милується.

— Щось мені не віриться. Чого б це власнику такого престижного ресторану переслідувати якусь мене? Скільки ти заплатив цій дівчині, щоб вона сказала, що ти власник? — кажу, що першим спадає на думку, зовсім не контролюючи процес мислення.

— Ти не віриш? Показати документи, які це підтвердять? То ходімо в мій кабінет і там все доведу, — все ще спокійно, але вже невдоволено, відказує бородата пика.