Глава 1. Мама.

— І що з того? — промовляє моя мама, неначе так й треба, поки я збираю свою щелепу і очі, котрі впали додолу від здивування почутого. — Вродливий? Молодий? Не бачу проблеми.

— Мамо, ти взагалі чуєш про що я тут вже пів години торохкочу?! Мене майже викрали!!! А якби мене вбили чи зґвалтували?!

Сльози почали душити зсередини. Голос тремтить та я підвищую його, аби бути почутою. Чи вдасться не знаю, але надія ще є. Натомість чую:

— Ти сама в цьому винна, — кидає гучну заяву мені в лице. — Ти його скомпре... Скомпен... — губиться жінка в словах, викликаючи цієї ж хвилини в мене не обурення, а прикрість та відразу. З її неповною середньою освітою й у простіших словах заплутатись можна.

— Ти хочеш сказати, що я його скомпрометувала? — викликаюсь добровільно на підмогу.

— Так! Саме це мала на увазі. Ти його ско... Спровокувала! — бездушно звинувачує. — Й не роби вигляд, що зробила це ненавмисно.

Почути таке від рідної людини рівнозначно смерті. Материної... Я більше не хочу називати цю жінку так. Вона мені завжди була чужою, а зараз навіть більше, ніж завжди.

— Як ти можеш таке казати? Чим я спровокувала?! Тим, що втупилась в телефон і не реагувала на його балачки?

— Ой, та годі тобі вже! Ніби я не розумію, що спустити пар всім хочеться. Не роби із себе бідолашну! Я й сама користуюся іноді цією технікою підкорення, то ж кого, кого, а мене не надурити. Але я рада, що ти нарешті набралася розуму, прислухалася до настанов матері, — усміхаючись, стверджує ненька, милуючись своїм відображенням у дзеркалі. — Якщо чоловік вродливий, молодий, та ще й на іномарці останніх років випуску — то хай, хоч десять разів викрадає, хоч руку й серце просить! Головне, що не москаль і що без вставної щелепи та боргів. Все інше допустиме, включно з такими іграми. Однак, ти не загравайся у жертву.

Ой, доведе мене ця жінка до гріхопадіння. Знов вона за своє, зі звичним репертуаром. Зараз ще вчитиме, якої лінії поведінки треба дотримуватись під час спілкування з мажорчиками. Їй би лекції в університетах для утриманок читати на ці тему.

Ой, забула — таких же університетів немає! Як і в мене матері більшість мого життя...

— Ти говориш якісь нісенітниці! — розпач і образа затьмарює розум, однак ще тримаю емоції в собі. Принаймні, намагаюся. З останніх можливих сил. — Я постраждала в цій ситуації! Потрапила до рук божевільного!

— Не перебільшуй. Чоловік на Lexusі не може бути божевільним. А от до чортиків багатим — може!

— Та хай хоч буде найбагатшим на планеті! Але ж воно якесь неадекватне! Це нічого?! Ну який нормальний чоловік не посміється із ситуації, не заперечить, а мовчки впустить у свою дорогу автівку незнайомку і витратить свій час на незаплановані катання?

— А який нормальний не впустить? Ти он яка в мене красуня! Струнка, чорнобрива. Гадаю слинка котиться у багатьох, — знову за своє матуся, адже вічна юність ніяк не вийде з неї чортовим камінчиком, ні з печінки, ні з нирок, ні з сечового міхура. — Однак, раджу тобі поменше вилуплятися в телефон і більше розиратися навкруги. Зір тільки зіпсуєш і багато гарних чоловіків не роздивишся, — розчаровує мене остаточно.

— Дякую за пораду! — кидаю обурено, замикаючи руки перед собою в замок та показуючи таким чином, що більше довіри до неї не йму.

Проте тут треба з нею частково погодитися. Дійсно, якби я не була зайнятою перепискою в телефоні з клієнткою, то б побачила, що сідаю не в таксі, а в зовсім незнайоме, тоноване авто. До того ж Lexus. Таксисти на таких не гасають містом.

А мамі наче й байдуже! Вона зайнята своїм зовнішнім виглядом і збиранням своїх речей по моїй, а в минулому, своїй квартирі.

— Не бачила мого рожевого сарафану? Купляла його у Єгипті цілих два роки тому, але в нього така якість, що й досі як новенький на вигляд.

— Ні. Не бачила, — проковтнувши свій біль та відновивши дихання, промовляю глухо в стіну, на яку я саме обіперлась. Хоч щось в цій квартирі здатне підтримати мене.

Я бачу зовсім інше. Ця, ще молода на вигляд, жінка, яку я частіше звикла кликати подругою, ніж мамою, бо їй так було зручно, коли ми бували серед людей, — знову від мене віддаляється.

Таке вже траплялось. В останнє пів року тому, коли ненька поїхала в Європу до коханця навіть не попрощавшись зі мною. І місяць, який ми провели до цього разом, інколи й справді нагадуючи маму й доньку, — весь місяць полетів, не те, що собаці, а цілому слону під хвіст!

А два тижні тому знов приїхала, бо, бачте, стоматологи в тій Європі дорогі, а пломби самі себе не поставлять. Довелося терпіти її присутність. Все таки, я мешкаю в її квартирі. А за поріг вона й сама себе виставить, коли час прийде.

— Ти дійсно не переймаєшся за мене? А якби я зникла безвісти через того недотаксиста в лісі, ти б мене шукала чи тобі було б байдуже? — залишки образи все ж вскочили на язик.

— Тіно, що ти таке кажеш?! Я тобі бажаю щастя, — нарешті звернула фарбована білявка на мене увагу, залишивши у спокої дорожню сумку, котру наповнювала різними своїми багатствами, на кшталт одягу та парфумів. — І саме тому я нічого дурного у цій ситуації не бачу. Навпаки вважаю, що чоловік просто тебе провчив. Щоб знала, як сідати в авто, втупившись у телефон і не перевіривши, чи це саме те таксі, котре ти замовляла. Він вимагав оплатити поїздку? — знову зайнявшись своїм одягом, мама змушує мене розгубитися від питання.

— Ні. Я сама пропонувала оплатити, зрозумівши, що опинилась в халепі. Він відмовився. Сказав: "Від таких красунь оплата приймається хіба що натурою." Ха! Натурою! Ти ба, який джентельмен! — іронізую, стиснувши кулаки та шкодуючи, що не вліпила ляпаса тому неадеквату.

— А чому ти смієшся? Ти ж сама його й спокусила. От чоловік і хотів більшого. Тепер нічого жалітися! — гримнула зле, спопеляючи мене поглядом, остаточно налаштовуючи мене проти себе. — Проте він повів себе благородно.

— Ти його захищаєш?!! Як можна? Він завіз мене до лісу! — ніжка сама тупотить піді мною, демонструючи гнів. — Жартував, що просто заплутався, куди їхати, аж тут гульк — ліс! "Мабуть, ми потрапили в інший вимір чи якийсь світ фейрі", — копіюю чоловічу ітонацію, яку запам'ятала раз й на все життя. — Заливав казки, сподіваючись на продовження знайомства! А ще на чай просився! І не посоромився номер телефону спитати, ніби я тільки сплю й бачу його біля себе в якості кавалера!