Солоденька

Пролог

— Це жах! — знервовано відмірював кроками мою кімнату лобуряк з натренованими м'язами. — Фільм жахів!.. Ні! — різко зупинився, замислившись. — Гостросюжетний триллер!

— Ну досить цих анонсів! Розповідай що сталося, а не збільшуй підозри щодо твоєї адекватності! — кричу йому сердито у відповідь.

Зазвичай я не маю звички підвищувати голос на свого молодшого брата, але зараз на мене напала нетерплячка.

Мій молодшенький підняв мене з ліжка посеред яскравого, райського сну, де тайка робила масаж. І для чого? Щоб я слухав його вигуки: "Жахіття! Це кінець! Я влип!", а він нічого не пояснював докладно?

Мало не вперше за все життя, сподіваюсь, щоб причина такого галасу була вагома і серйозна. На кшталт того, що він когось вбив чи щось вкрав і тепер його розшукує поліція чи бандити. Інакше, в цьому розлюченому стані, до якого любий братик мене довів, розбудивши, я вб'ю його власноруч.

Сон для людини найважливіша річ і ніхто не має права позбавляти тебе його. Особливо в ранок неділі.

— Сталося непередбачуване, — нарешті вмостився той поруч зі мною на ліжку. — Я закохався.

Почуте мене вразило. Справді.

Так вразило, що я розсміявся! Заливисто та гучно, як тільки міг.

— Ти кожен день закохуєшся! — насміявшись під прискіпливим та ображеним поглядом, нарешті зміг говорити. — Скільки у світі спідниць, скільки й закохувань в тебе! — завів я щелепами кругові оберти, розслабляючи м'язи обличчя після сміху.

— Ні! Це інше. Це щось зовсім інше. Ніяк з голови її образ не розвіється. Перед очима ті очі…

— Ті самі очі? Що, мабуть розміра шостого, якого твої руки ще не тримали?— не відмовляю собі у ще одній порції сміху.

Знаючи свого брата, який далекий від романтики, він завжди оцінює лише дівочі фігури та принади. Йому, мабуть, й не відомо, що у жінок бувають обличчя і де вони знаходяться.

Але малий мене дивує. Тяжко видихає і безпомічним мішком з кістками та кров'ю падає поруч зі мною на ліжко.

— Вона так поглянула на мене, — і знову видих, наче в грудях забракло повітря. — Так… Так… — не може підібрати влучних пояснень. — Так панічно зажевріли в оченятах, кольору соковитого листячка, вогники боязливості вперемішку із здивуванням, — черговий видих з його легень. — Я в ту мить ніби забув, хто я і де знаходжусь. Онімів. Отетерів…

Мабуть, це якийсь вірус. Безжальна хвороба забирає життя малого і першим зазнає руйнувань мозок. Що ще могло так підмінити цього бабія? Малий ніколи не губився перед дівками. Він, або хворий, або це його черговий розіграш.

— І скільки триває ця твоя закоханість? Дві години? — іронічно питаю, ще прекрасно усвідомлюючи, що тут щось не чисто. Схиляюся до варіанту, що молодшенький тягне прикол.

— Від вечора п'ятниці, — каже бідолашний, зажмурюючись, мов йому болить серце, яке він в когось позичив. Свого ж не мав ніколи!

— Тоді, вітаю тебе. Це вже діагноз. Ідіот, — розтягую, промовляючи, кожну літеру слова навмисно, мов жувальні гумки. — Але навіть це не дає тобі права підіймати мене з ліжка своїми дурницями. Ти, вірогідно, вчора добре наклюкався в клубі, що сміливості не забракло.

Братик різко підняв свій тулуб. Покосився на мене, сидячи на відстані в тридцять сантиметрів.

— Та я серйозно! Я закохався і не знаю, як мені бути! Я прийшов до тебе поділитися потаємним. До того ж, вчора мене не було у клубі.

— Та годі комедії! Ти кожної п'ятниці та суботи в клубі з тижня в тиждень, з місяця в місяць. Чого б це звичкам своїм зраджував?

— Бо ж кажу — закохався! — вибухає мій брат, не хвилюючись за мої барабанні перетинки, які можуть луснути від такої гучності. Це ще йому пощастило, що цього не сталося.

— І це ж як тобі мало було бути нудно, що ти закохався? Ти ж сам казав, що лише бавишся з дівками, — шукаю своєю допитливістю зачіпку, яка витягне правду.

— Нудився ще й як! — викликав мою усмішку малий лобуряк. Невже розколиться зараз та зізнається у жарті? — Я саме чекав на Таньку. Призначив побачення, але вона довго збиралася. І аж раптом з під'їзду вискочило те дівча. На вигляд звичайна середньостатична теличка, але увагу привернув великий пакунок в її руках.

Братик на деяку мить затих, задивившись на свій годинник фірми Rolex, що красувався на його лівому зап'ясті. А в мене ж нетерплячки ще побільшало!

— Відколи це тебе причаровують пакунки, а не напівоголені леді?

— Не пакунки — очі, — вдалося мені виманити малого бабія зі своїх думок. — Вона все тинялася з тією ношею перед під'їздами, ніяк не знаходячи собі місця, мабуть вичікуючи когось. Мені стало цікаво кого ж. Помахав їй рукою і вона примчала. Промовила, захекавшись: "На Барикадну 98". Поривчасто відчинила задні двері, поклала пакунок і...

І знову якісь перепони, ніби зник сигнал зв'язку. Малий завис, тепер вивчаючи вже не годинник, а якусь точку на стіні.

І як налаштувати цю антену на правильну хвилю? Чи де кнопка перезавантаження роутера? А то вже дійсно, як у фільмі на найцікавішому місці.

— Це і є твоя love story? Вона подумала, що ти таксист, а ти в її очі закохався? — з деяким розчаруванням і недовірою промовляю, бо очікував почути дещо брутальнішу розповідь, що було б більш притаманно братові. — Хм, і невже вона по першому твоєму помаху руки прибігла? Щось смердить твоя історія брехливістю. 

— Прибігла! А як глянула на мене — я й пропав! — підскакує зненацька, ніби в нього пружини замість ніг, чорнявий герой-коханець. — Наче в душу зазирнула й нутро все навиворіт!

— Та кого ти одурити хочеш? Мене чи себе? Оце все в  тебе мине і дуже скоро. Забудеш її. Щойно інша німфа перед очима заплигає, так одразу й забудеш. А тепер дай мені спокій, — радіючи, що моє ліжко звільнила одна зайва дупа, вмощуюся під ковдрою зручніше. – Я спати хочу. Єдиний вихідний — і той псуєш. 

— Ні! Це вже назавжди. Кохання всього мого життя... — промовляє так, мов головний герой мелодрами і продовжує ігнорувати мої прохання покинути кімнату. — Та й бачився з іншими. Але все одно образ тієї єдиної, з пакунком, немов застряг перед очима. Куди не подивлюсь — всюди той вираз обличчя і голос її у вухах, — знов закружляв кімнатою непосидючий. — Я й Таньку дочекався, гадав, що руки до неї тільки простягну — і забути встигну все на світі. Еге ж. Де ж там! Тільки даремно під її будинком зайві години стирчав. Уявляєш, вона мене ще й винним зробила, бо виявилось, що це вона мене чекала, а не я її! Ще й підганяв, не даючи нафарбуватися, як слід! — нарешті впізнаю незадоволене буркотіння мого молодшого непорозуміння, яке звик слухати час від часу, коли стосувалося дівчат. — Бачте, вона шість хвилин мене чекала біля під'їзду! А я, йолоп такий, припаркувався далеко, коли мав би їй червону доріжку простелити та на руках від під'їзду донести!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше