Розділ 24. Сокіл

Я чекав Серафіну біля того місця, де ми розлучилися — маленької комірчини з вузькою шпариною в Тронний зал. Там я зміг побачити, що збори вже закінчилися, але дівчина продовжувала про щось говорити з Артом. Нахилилася до склянки на столі.

Я в нетерпінні втягнув побільше повітря в ніздрі. Чим вона взагалі займалася? Час був на вагу золота!

Я вже був готовий сам іти за нею, коли Серафіна все ж попрямувала в бік дверей. Полегшення зірвалося з моїх губ. Я вийшов до неї назустріч, залишаючись у тіні — стражники повернулися на колишнє місце.

— Що тобі вдалося з’ясувати? — випалив, щойно ми порівнялися.

Серафіна подивилася на мене і притулила палець до губ. Боязно озирнулася. Боялася, що нас підслуховували? Я кивнув і провів рукою вздовж талії дівчини, щільно притиснув до себе. Тут недалеко був вузький прохід для прислуги. Ним рідко користувалися, хоч про нього й усі знали.

Зараз же це стало нашою господою.

Я міцно притиснувся до стіни і штовхнув важіль, захований за деревом, що розкинулося в горщику. Нас поглинула темрява проходу.

Смолоскип шукав довго — один із тримачів на стіні виявився порожнім. Знав же, що тут рідко ходять, але не думав, що настільки. Довелося імпровізувати з якимись ганчірками й парою сірників, дбайливо забутими кимось у плащі.

Світло на мить осяяло наші обличчя. Моє — в очікуванні, у готовності стрибнути, напасти. Її — стривожене, заплутане. Майже перелякане.

— Я думаю, що Арта труять, — прошепотіла вона, не зводячи з мене очей, — він випив вино на зборах і тут же загубився. Погоджувався на все, що б йому не говорили.

Я насупився. Симптом не добрий.

— Знайшла сліди?

— У тому то й річ, — вона розгублено опустила погляд, — у тій склянці, з якої він пив, нічого не було. Ні на запах, ні на смак. Або це якийсь небачений досі засіб, який не має жодного сліду й симптоматики при застосуванні в малих дозах, або…

Її очі тремтіли, коли вона подивилася на мене.

— Ти боїшся, що Арт успадкував хворобу короля Кайла? — прошепотів думки, які Серафіна боялася озвучувати вголос.

Вона кивнула.

— Сам подумай, симптоми ті самі, — дівчина переходила на ледь чутний шепіт — усе тихіше й тихіше. — Скляні очі, втрата зв’язку з реальністю, втрата спогадів.

Усе сходилося.

— Тільки Кайл почав переживати це в уже літньому віці, — мене перебивав тріск вогню на розірваних тканинах.

— Може, у нього були перші симптоми в молодості, просто поруч була дружина, яка все ховала.

Що ж, мала рацію, Шантель — не королева-матір. Це Майріель була готова пожертвувати всім, аби зберегти статус корони. Шантель інша. Вона не жила у світі драконів і лицемірства. Якщо відчула б брехню від Арта, то відправила геть.

Що вже майже зробила — тільки Серафіні про це знати ні до чого. Даремно хвилюватиметься.

— Треба попередити Тома, щоби пробував усе про всяк випадок, — кивнув своїм же міркуванням, — якщо це отрута, то хлопчисько її виявить.

Серафіна задумливо закусила губу.

— А що з Небесними Островами? — я подав голос ще раз.

— Летимо я, — дівчина почала загинати пальці, — ти, Шрам, Нойр…

— Чудово, якраз нас четверо на різні острови, — кивнув і попрямував до виходу, але Серафіна залишилася стояти на місці.

— Здається, Арт усе ще не довіряє тобі, — дівчина обняла плечі, раптом промерзнувши біля розведеного вогню. — На четвертий острів вирушить Том.

— Виключено, ми не можемо залишити короля наодинці, — я підняв брови.

План межував із божевіллям. Шантель у від’їзді, усі генерали на островах, усі найближчі помічники там же! Я загарчав.

— Це був наказ стофа, — ще сильніше опустила голову Серафіна.

Здається, вона звинувачувала себе в тому, що сталося. Довелося взяти гнів у руки і видихнути. Швидко. Ефективно. Нема чого дівчину лякати — вона мало не плакала поруч. Я рвучко обійняв її, притулив маківку до плеча.

— Я що-небудь придумаю, маленька, не переживай.

І поцілував її в маківку.

Темні очі здивовано піднялися і уперлися в мої. Якраз за секунду до того, як світло в коридорі згасло.