Глава 5

Вранці я прокинулася пізніше, ніж зазвичай. Не сильно. Хвилин на двадцять. Але мене навіть це вже починало дратувати. Шкварки на мені не було, Квіточка ще не стукала у двері стайні, а знизу долинав тихий голос мами. Я спочатку не зрозуміла, з ким вона говорить, потім почула бурчання Кирпатого й одразу згадала ніч. Я сіла в ліжку. Горщик стояв на полиці. Паросток теж. За ніч він виріс ще на кілька пальців і тепер виглядав уже не як випадкова зелена ниточка, а як цілком справжня рослина. Стебло залишалося блідим, листя — темним, майже сіро-зеленим, а верхівка була зігнута в бік дверей. У бік сходів, у бік Кирпатого. Я зняла горщик із полиці й поставила на стіл. Потім повернула його. Почекала. Нічого.

— Добре.

Я пішла вмиватися. Коли повернулася хвилин за десять, стебло вже трохи відхилилося назад. Я присіла.

— От, халепа.

Рослина, звісно, нічого не відповіла. Я повернула горщик ще раз. Поставила олівцем маленьку риску на краю стола, щоб точно бачити, куди була спрямована верхівка. Пішла вниз. Кирпатий сидів біля печі з кухлем молока й шматком хліба. На вигляд — абсолютно звичайний. Тільки хмурий.

— Як ти?

— Їм.

— Це я бачу.

— Тоді навіщо питаєш?

— Вночі ти не знав, де ти.

— Знаю.

— Зараз знаєш?

Кирпатий оглянув кухню.

— Зараз знаю.

— Точно?

— Софіє.

— Що?

— Якщо ти сьогодні ще раз перевірятимеш, чи я пам’ятаю власну хату, я почну перевіряти, чи ти пам’ятаєш свою.

Я сіла навпроти.

— Добре.

— Добре.

— Де комора?

Кирпатий повільно поклав хліб. Мама засміялася в кухоль.

— Я серйозно, — сказала я.

— Праворуч.

— А твоя ложка?

— Біля печі.

— Капці?

— Під лавою.

— Полиця в моїй кімнаті?

— Я там не живу.

— Але вона є?

Кирпатий примружився.

— Є.

Я видихнула.

— От. Уже краще.

— А я казав, що не хворий.

— Ти вночі збирався додому, сидячи вдома.

— Мало що мені сниться.

— Ти не спав.

— Може, ще не прокинувся.

Я подивилася на маму.

— Ти чуєш?

— Чую.

— І?

— Кирпатий зранку бурчить. Це добрий знак.

Кирпатий задоволено кивнув. Я не була впевнена, що це достатній метод діагностики, але сперечатися не стала. Після сніданку я повернулася до рослини. Верхівка знову дивилася на двері. Я поставила горщик на підлогу біля ліжка. Почекала. Стебло майже непомітно почало схилятися в той самий бік. Тоді я винесла горщик у коридор. Кирпатий був на кухні. Рослина повернулася до сходів униз.

— Мамо!

— Що?

— Іди сюди.

Мама піднялася, витираючи руки об фартух.

— Дивись.

— На що?

— На рослину.

— Дивлюся.

— Вона повертається.

— Рослини так роблять.

— До світла.

— Зазвичай.

— Тут світло з вікна.

Я показала ліворуч.

— А вона дивиться туди.

Показала на сходи. Мама нахилилася.

— Може, там тепліше.

— На кухні тепліше.

— Може, їй подобається запах вареників.

— Мамо.

— Я просто пропоную варіанти.

Я взяла горщик.

— Кирпатий!

— Що ще?

— Іди сюди.

— Не піду.

— Чому?

— Бо ти знову щось перевіряєш.

— Тільки одну річ.

— Так починаються всі погані ранки.

Мама сперлася плечем об стіну.

— Кирпатий, іди. Мені теж цікаво.

— От іще.

Він усе-таки прийшов. Я поставила його біля вікна. Горщик — на підлогу біля дверей.

— Стій.

— Я вже стою.

— Не рухайся.

— Софіє, я домовик, а не мішок із картоплею.

— Дві хвилини.

Він схрестив руки. Ми чекали. Спочатку нічого не відбувалося. Потім верхівка паростка ледь помітно змістилася. До Кирпатого. Я присіла.

— Бачиш?

Мама теж нахилилася. Кирпатий подивився на рослину.

— Вона крива.

— Вона повернулася до тебе.

— Може, я їй подобаюся.

— Ти їй не подобаєшся.

— Звідки знаєш?

— Не знаю.

— Тоді не ображай мене.

Я перенесла Кирпатого до іншого боку коридору. Він уже не сперечався. Через кілька хвилин паросток знову змінив напрямок. Повільно, але чітко. Мама перестала усміхатися.

— Добре, — сказала я.

— Що саме добре? — спитав Кирпатий.

— Тепер я знаю, що вночі не здалося.

— Мені від цього не легше.

— Мені теж.

Я записала все в зошит: «Рослина реагує на місце перебування Кирпатого. Не на світло. Не на тепло. Напрямок змінюється приблизно за три-п’ять хвилин». Подумала й додала: «Причина невідома». Кирпатий зазирнув мені через плече.

— Дуже змістовно.

— Якщо не знаю, то так і пишу.

— Могла написати: «Кирпатий подобається рослинам».

— Не могла.

— Чому?

— Бо це неправда.

Він пішов на кухню, дуже ображений моєю неповагою до його привабливості. Я ще кілька разів переставила горщик. Результат був той самий. Рослина шукала Кирпатого. Або щось у ньому. Або щось біля нього. Останній варіант мені подобався більше. Принаймні він був менш дивний. Я саме намагалася придумати, як перевірити, чи реагує паросток на самого домовика або на його зв’язок із хатою, коли у вікно щось ударилося. Не сильно. Цок. Я підняла голову. На підвіконні сиділа маленька пташка. Сіра спинка, білий живіт, чорна голівка й довгий хвостик, який безперервно рухався вгору-вниз. Плиска. Вона подивилася на мене. Я подивилася на неї.