Глава 4

З Калинової Гаті я виїхала рано. Сонце тільки піднялося над дахами, дорога ще була прохолодна після ночі, а Квіточка йшла додому так жваво, ніби теж вважала, що з нас досить чужих сіл, старих русел і людей, які зникають під корінням верб.

Я була з нею повністю згодна.

Пані Ярину знайшли. Вона була жива, нога ціла, хоч і набрякла так, що чобіт на неї найближчими днями точно не налізе. Причину дивної слабкості трав вона вже шукатиме сама, а довідник із Дубового Яру їй привезуть. Усе, що від мене вимагалося, я зробила. Навіть трохи більше. Тому дорогою додому я вперше за останні два дні відчула, що можу просто їхати й ні про що не думати. Це було прекрасно. Квіточка, щоправда, думала про конюшину. На першому ж широкому узбіччі вона сповільнилася і дуже природно почала зміщуватися вбік.

— Ні.

Вона зробила ще крок.

— Додому.

Квіточка зітхнула.

— Там є морква і яблука.

Цей аргумент подіяв краще.

Липовий Брід я побачила ще здалеку. Спочатку дах ратуші, потім верхівку старої липи біля мосту, далі — знайомі паркани, городи й дим із печей. Я навіть не думала, що можна так сильно зрадіти звичайному кривому тину дядька Мирона.

Особливо якщо він стоїть там, де стояв учора.

На мосту мене зустрів тато.

Я не знала, чи він просто випадково там був, чи перевіряв дошки, чи чекав на мене. Судячи з того, як він стояв, склавши руки на грудях, останній варіант був найімовірніший.

— Доброго ранку, — сказала я.

— Доброго.

— Я повернулася.

— Бачу.

Квіточка зупинилася біля нього й одразу полізла мордою до кишені.

— І вона теж, — додала я.

Тато дістав морквину. Зрадниця.

— Я ж писала, що зі мною все добре.

— Писала.

— І що залишаюся на ніч.

— Писала.

— То чого ти так дивишся?

Тато погладив Квіточку по шиї.

— Я думаю, як у моєї доньки «до обіду» перетворилося на дві ночі.

— Там були обставини.

Він підняв брови.

— Обставини?

— Так.

— Це нове слово для пригод?

— Ні.

— Добре.

Мені не сподобалося, як він це сказав. Так само спокійно, як Марко погоджувався, коли не вірив жодному моєму слову.

— Ми знайшли пані Ярину.

— Я знаю. Хлопець, який привіз записку, учора передав ще одну звістку.

— Тоді все добре.

— Тоді все добре, — погодився тато.

Він узяв Квіточку за вуздечку й пішов поруч. Це означало, що сварити мене не буде. Ще краще. У дворі мама вже чекала на ґанку. Вона не побігла назустріч, не почала голосити, не питала, чи я ціла. Просто оглянула мене з голови до ніг, затримала погляд на брудному подолі спідниці й сказала:

— Ти їла?

— Мамо, я навіть у записці написала.

— Я читала.

— Тоді навіщо питаєш?

— Бо від учора могло щось змінитися.

— Їла.

— Добре.

Вона обійняла мене, міцно, але недовго. Я теж її обійняла й тільки тоді зрозуміла, що скучила. З хати висунувся Кирпатий, він стояв у дверях, примружившись так, ніби я повернулася не з сусіднього села, а після п’ятирічної мандрівки Вирієм.

— Ну?

— Що «ну»?

— Набродилася?

— Я не бродила. Я шукала пані Ярину.

— Під землею.

— Вона там була.

— Отож.

Кирпатий похитав головою.

— У нормальних людей зіллєвари сидять у хатах.

— Вона підвернула ногу.

— Бо полізла під коріння.

— Я знаю.

— А ти полізла за нею.

— Треба ж було її витягнути.

Він подивився на маму.

— Почалося.

— Що почалося? — спитала я.

— Соломія.

— Я не Соломія.

— Усі так кажуть перед першою пригодою.

Я поставила сумку на лаву.

— Це не була пригода.

Кирпатий пирхнув і пішов у хату.

— Обставини, — сказав тато.

Я подивилася на нього.

— Мені не подобається, що вам це слово так сподобалося.

Першим ділом я відвела Квіточку до стайні. Вона отримала сіно, воду й ще одну морквину від мами, хоча я вважала це зайвим. Потім я випустила їжака біля млина, трохи далі від дороги. Він просидів у траві кілька секунд, ніби не вірив, що його нарешті перестали переносити в кошику з одного села в інше, а потім швидко пошурхотів у кущі.

— Оце правильно, — сказала я. — Додому.

Повернувшись, я нагріла воду. Ніколи ще звичайне миття не приносило мені стільки щастя. Здавалося, що земля зі старого русла залізла мені всюди: у волосся, під нігті, за комір, навіть у ті місця, де її фізично не могло бути. Я двічі вимила руки, випрала спідницю, почистила черевики, витрусила сумку й тільки тоді відчула, що знову схожа на себе.

Сумку я розбирала на столі у своїй кімнаті. Зошит — на полицю, ніж — у шухляду, чисті пляшечки — до інших пляшечок, залишки тканини — в кошик для перев’язок, сушену м’яту — назад у банку, зім’ятий пиріг, про який я забула, — Шкварці. Вона з’їла його без жодних питань.

На самому дні сумки лежало щось маленьке й темне. Я спочатку подумала, що це камінець.

Взяла двома пальцями – насінина. Трохи більша за яблучну, майже чорна, гладка й видовжена. Я не пам’ятала, щоб клала її в сумку. Можливо, прилипла до тканини у Вербовій низині. Можливо, випала з пані Ярининого кошика, коли ми його витягали. Можливо, я сама десь зачепила суху рослину й не помітила. Нормальних пояснень було достатньо.