11.

Софіко вже не дочекається літа, бо кожного року вони з мамою вирушають в Україну на літні канікули, звідки їхня сім’я родом. Для Софіко – це дуже довгоочікувана поїздка, адже в селищі, що на Житомирщині, їй неймовірно подобається, на неї там чекає багато пригод. А ще вони поїдуть до Києва, де Софіко з мамою й татом мешкали до війни. Тато вже скучив за донечкою і вони планують провести багато часу разом.

– Мамо, а як же мої іграшки? – замислено запитало дівча.

– Звісно, чекатимуть на твоє повернення, – відповіла впевнено мама.

– Але мені буде сумно без них, – уже не так весело додала Софіко.

Через хвилину Софіко вже штовхала з кімнати дідусеву валізу для подорожей. На маминому обличчі з’явилася широка усмішка. Далі вони вже збирали речі разом. Мама складала літні шорти й спіднички, а Софіко – м’які іграшки й інші дівчачі дрібнички.

Дорога на них чекала довга. Великий двоповерховий автобус повільно під’їжджав до зупинки. Плюхнувшись у м’яке крісло, Софіко почала перебирати свій рюкзачок. У ньому були: гігієнічна помада, дитяче дзеркальце, ручка з кристалом, левенятко з кіндер-сюрпризу, чупа-чупси та водяна приставка з колечками. Але швидко все набридло. Тоді вони з мамою грали у гру, де по черзі називали чиїсь імена. Софіко вдавалося грати блискуче, адже за останній час у неї з’явилося багато друзів, тому вона знала безліч різних імен.

Проте найцікавіше було споглядати вечірнє небо з великого автобусного вікна. Краєвиди стрімко змінювались, але те, що згодом побачила Софіко, було чудернацьким. Велика хмара у вигляді акулячої пащеки пожирала все, що зустрічалося на її шляху. Дерева, які стояли рівнісінько на горизонті, зникали у її великому тілі. Будинки, якісь спорудження, ліхтарі, вітряки – все поглиналося великою хмаро-акулою. Це було дивовижно. Софіко зачудовано дивилась у вікно, аж допоки не поринула в солодкий сон.

Зранку на неї чекала розкинута широкими ланами Україна з теплим і гостинним сонечком.