Адвокат у смартфоні, 5 глава. Привіт, Тає...

Я обіцяв собі більше ніколи не привʼязуватись до людини в інтернеті. Більш того, я спеціально розробив бота, щоб мати змогу вершити правосуддя, але залишатись інкогніто за його маскою.

Думав, рана після втрати Олени ніколи не загоїться, думав, що не зможу усміхатись, як раніше.

І ось я тут, сиджу і як дурень перечитую її повідомлення. І коли розумію, що вона — щира, в душі розливається тепло.

Я обіцяв собі ніколи не зустрічатись з тими, з ким мене звʼязав вірт. Я взагалі не хотів більше ніякого вірту, бо не з чуток знав, як все може боляче і погано закінчитись.

Але Тая була такою самою зраненою пташкою, і не зважаючи на всі попередні рани, відкрилась мені. Так легко і просто взяла і довірилась незнайомцю.

І я почав відчувати відповідальність за неї. Спочатку саме відповідальність, а вже потім — привʼязаність.

Те, чого я так не хотів відчувати. Я б хотів стати ботом, бути тим, хто нічого не відчуває і може адекватно і справедливо сприймати фактаж, а потім на його основі вершити своє правосуддя, але...

Я зустрів її.

Із закомплексованої меланхолійної дамочки вона перетворилась в оптимістичну і цікаву жінку. Так, їй все ще було трохи важко з тими, хто бачив ті фото, але завдяки тому, що всі файли були мною знищені, і завдяки її поведінці, кривдникам не було сенсу цькувати її далі.

Тая виявилась дуже сильною. І я радів, що алгоритм мого «адвоката в смартфоні» обрав саме її.

І от зараз я стояв там, де вже за пару хвилин мала пройти і вона. Вона все ще як слід не захищала свої дані, не приховувала номер телефона в телеграмі і таке інше.

Але я попіклуюсь про це. Як тільки ми розвіртуалимось.

Чесно кажучи, трохи нервував. Не знав, що в таких випадках правильно казати. Та й чи взагалі варто це робити...

Коли помітив, що вона звернула на вулицю, теж почав йти назустріч. Втикав в телефон і коли ми майже порівнялись, буквально врізався у неї. Видно, переборщив, бо всі теки, які вона тримала у руках, повипадали. Погода була не дуже добра, та й на тротуарі були калюжі...

— Вибачте, — я усміхнувся і присів, збираючи її папки.

— Та нічого, — вона подивилась на мене і також присіла навпроти, намагаючись попідбирати свої речі.

— Ось, — я встав, простягнувши те, що зібрав. І тут наші погляди зустрілись. — Тримайте.

В неї були дуже красиві очі. Глибокий погляд людини, яка багато чого пережила. В цих очах можна було розгледіти цілий всесвіт. На фотографіях цього ніколи не побачити...

— Дякую, — вона відвела погляд і злегка почервоніла, усміхнувшись.

— Хочете, допоможу донести? — запропонував я. — Бачу сумки чи чогось подібного в вас нема...

— Дякую, але напевно не треба, я тут поруч живу, донесу, — вона вказала рукою на будинок.

— Добре, — я кивнув, злегка сумно усміхнувшись і передавши їй теки.

Не впізнала. Хоча, чого я очікував? Це з самого початку була дивна ідея. Як можна впізнати людину, з якою знайомий лише в інтернеті?...

— А ми... Не могли бачитись раніше? — раптом запитала вона, зазирнувши мені в очі.

— Бачитись? Навряд, — я усміхнувся.

Хоч і сказав це, дивився їй прямо в очі. Напевно, саме вони мене і видали. Радість в них. Вона все ж впізнала мене і це робило мене щасливим.

— Сем? — вона вимовила мій нік тихо, але... — Точно, це ти, — здивовано і одночасно щасливо сказала вона. — Привіт...

— Привіт, Тає...

***

Якби мене спитали, про що це оповідання, я б сказала, що воно про довіру. 

А ще про те, що після будь-якої навіть найчорнішої ночі приходить ранок) 
Чорні полоси на дорозі життя - не постійне явище, а тимчасове.

А ще, ця історія про те, що кожній людині потрібен хтось особливий. 

Хтось, хто прийме тебе такою або таким, який ти є. І найголовніше - змусить і тебе саму або самого прийняти себе. 

Адвокат у смартфоні змусив Таю це зробити... І я дуже щаслива за них. 

Отакі от роздуми. =))
А що скажете ви?