Глава 1

— Сніжко, ти з нами? Зараз твоя черга, — торкається мого плеча Рената. Її очі світяться щирою турботою. Вона знає, що іноді я ніби випадаю з реальності, коли довго про щось думаю.

— Так, все гаразд, — я відмахуюсь від сумних спогадів і озвучую те, чого ще жодного разу у своєму житті не робила: — Я ніколи не… цілувалася з незнайомою людиною!

Петро і Влад, посміхнувшись, п'ють квас, Рената негативно хитає головою. Наталка зніяковіло опускає очі й теж робить ковток специфічного напою.

— Та невже? — здивовано витріщаюся на друзів. — І за яких обставин ви цілували незнайомців?

— Програла парі, — відповідає Наталка, їй підтакує Петро.

— На дні народження. У темряві переплутав свою дівчину з її сусідкою по кімнаті, — зізнається Влад.

Я затискаю рота долонею, але не витримую і пирскаю зі сміху. Завжди зібраний, уважний, навіть трохи консервативний Влад заплутався в дівчатах? Наталя теж регоче, Рената кашляє і п'є холодний квас. Одкровення друга шокувало всіх без винятку.

— Це давно було, — бентежиться він.

— А парі — це як? — цікавлюсь я, стріляючи очима в Наталку з Петром. — Я ніколи не брала участі у таких специфічних розвагах.

Мої друзі знову п'ють квас, хоча зараз черга Влада. Та чорт забирай, що ж усі такі досвідчені?

— А ну відповідайте! — наказую я.

— Та в школі сперечатися на будь-яку нісенітницю — звична річ, — озивається Наталка.

— Ага, тільки у старших класах я на домашньому навчанні була, — розводжу руками.

Друзі переглядаються, в їхніх очах з'являється співчуття. Я на свої шкільні роки не скаржусь, мені подобалося сидіти вдома та читати підручники.

— А давай поб'ємося об заклад? — загоряється ідеєю невгамовна Рената. — Компенсуємо тобі роки, проведені під замком.

— Окей, — без запитань погоджуюсь я, пропускаючи останню фразу повз вуха. — Здивуй мене!

— Гм-м-м, — вона ковзає поглядом літньою терасою, на якій ми сидимо вже другу годину, піднімає руку і клацає пальцями: — Бінго! Ти маєш поцілувати чоловіка, який відпочиває за он тим столиком.

Я озираюсь, але бачу лише спину незнайомця. Та що за підстава? А раптом там гоблін якийсь сидить чи дідуган з масними очима? Хоча волосся у чоловіка без сивини, це тішить.

— А якщо я відмовлюся, то що?

— Ти програєш, — з усмішкою повідомляє Рената. — І пів року монтуватимеш усі наші відео.

— Пів року? А ви не знахабніли? У мене ж руки відваляться!

Справа в тому, що ми з друзями ведемо свій тематичний канал на ютубі. Ми закохані в кіно та у вільний від навчання час знімаємо відео, записуємо подкасти та публікуємо пости у соцмережах. Передплатників у нас не так багато, ми навіть до пів мільйона не добралися, але гроші зі свого хобі вже отримуємо.

— Ну так що? Споримо, ти цього не зробиш? — виразно рухає бровами задоволена Рената.

— Та не ризикне вона, — каже Петро.

— Угу, наша Сніжка з незнайомцями не заграє, — киває Влад.

Вони дуже добре мене знають. Я люблю доводити собі, що здатна на різні безумства. Тож подібні насмішкуваті фрази— це чудовий спосіб мене розворушити.

— А ще друзями називаються. Могли б щось простіше вигадати, — бурчу я.

Дивлюся на чоловіка за останнім столиком. Та повернися ти, друже! Я не можу похвалитися великим досвідом у поцілунках, тому хвилююся. До тремтіння в колінах і шаленого серцебиття.

Допиваю квас судорожними ковтками і рішуче піднімаюся.

— Вам буде краще, якщо я виграю. А то монтажерка із мене посередня, — з посмішкою говорю друзям.

Рената усміхається і тихенько плескає в долоні. Я глибоко вдихаю повітря, озираюся на всі боки. Людей мало, бо сьогодні напрочуд туманний вечір. Напевно, за такої погоди добре сидіти вдома, пити гарячий чай і дивитися у вікно. Я ж, навпаки, люблю гуляти, коли йде дощ або коли на відстані двадцяти метрів уже нічого не видно через густий містичний туман.

Світло від найближчого ліхтаря б'є по очах, я здригаюся і розтираю передпліччя руками. І куди тільки поділася моя сміливість?

Гаразд, ніхто не змушує цілувати цього чоловіка по-справжньому. Можна легенько цмокнути його в щоку — і готово! Тим більше, з такої відстані друзі нічого не побачать. У кіно ж реалістично цілуються, хоча дуже часто актори навіть губами при цьому не стикаються. Справжня магія.

Я повільно підходжу до столика. Прочищаю горло і обережно торкаюся плеча незнайомця. Навіщо? Так спочатку познайомитися треба, а потім уже нападати на чоловіка з поцілунками.

— Добрий вечір. У вас вільне місце? — ввічливо питаю я.

Незнайомець повертає голову. А він симпатичний: широкоплечий, темноволосий, з пронизливими зеленими очима, в яких з'являється зацікавленість. Що ж, із таким можна й поговорити. А на прощання легенько цмокнути його в щоку.

— Тут багато вільних столиків, — зауважує незнайомець. У нього приємний голос: з невеликою хрипотою, виразний такий, глибокий і мужній, як у Генрі Кавілла. Я бачила з ним кілька інтерв'ю, та й «Відьмака» в оригіналі дивилася.