Глава 4

Кайярд мовчав, Гертруда теж просто чекала його рішення і стискала велику чоловічу руку в надії на... новорічне диво, напевно.

– А ще кажуть, що лід міцніший за сніг, – нарешті прорік чоловік. – Ні, маленька Сніжинко, ти куди міцніша за великого Короля льоду. І я зроблю все, щоб слава твоя стала набагато довшою за мою! – і, м'яко вивільнивши руку з її чіпкої хватки, повісив на шию дівчини свої ковзани. – Хотіла їх? Забирай.

– Це тільки на сьогодні, – одразу засяяла вона, нескінченно щаслива, що їй таки вдалося вмовити впертого чемпіона. – Тому що найбільше я хотіла б знову побачити їх на тобі, пане тренере, – і поправила дорогоцінні ковзани на своїй шиї. – Ти ж станеш на лід, щоб передати мені свій досвід?

Він напружено завмер, ніби її питання виявилося для нього надто болючим, але потім із силою видихнув і поплескав її по голові, трохи здвинувши набік шапку:

– Стану, Сніжинко. Інакше ж ти від мене не відчепишся?

– Ні в якому разі! – відразу закивала вона, поправляючи шапочку. – Поки знову не затягну на лід, не заспокоюся, так і знай!

– Ну ти і скалка, малявко, – відповів він беззлобно.

– Ще яка!

Айскінґ несподівано засміявся, і так у Гертруди добре стало на душі від цього сміху, що вона готова була попросити його засміятися знову, але Кай уже посерйознішав.

– Що ж, – кинувши останній погляд на озеро, Король льоду повернувся у бік містечка, – якщо вже ти витрусила з мене обіцянку, настав час повертатися, інакше пропустимо Новий рік.

Вони разом поверталися до вогників хатин, що призовно світилися вдалині, і знову гуськом: спочатку він, поглиблюючи власні сліди, потім вона, щоб не тягнутися по цілині. Але цього разу спина чоловіка, що йшов попереду, більше не здавалася такою самотньою, а його плечі не пригиналися до землі. Ні, зараз Кайярд ішов наче на параді і, здається, навіть шкутильгав трохи менше. Чи це він заради неї так старається?

– Королю льоду, – покликала дівчина.

– Можеш називати мене Каєм, – сказав він не обертаючись.

– Каю… – промовила вона, звикаючи відчувати це ім'я язиком, як багато разів вимовляла його у своєму серці. – Каю, будь ласка, йди так, як тобі зручно.

Він зупинився, вона також. Помовчав, вона також не промовила жодного слова.

– М'язам треба давати навантаження, якщо я знову хочу стати на лід, – нарешті промовив Айскінг.

– А давай не сьогодні. Цієї ночі треба відпочивати і насолоджуватися святом, а не працювати, – якомога м'якше сказала Гертруда, щоб не зачепити його гордість.

І він пішов вільніше, не так напружуючись, але в той же час і накульгувати став сильніше. Нічого, якщо йому так комфортніше, нехай кульгає, нехай робить що завгодно, аби знову побачити в його очах той вогонь, який палав у них, коли він почував себе володарем льоду.

Герда обіймала ковзани, що висіли на шиї, і думала про те, як чудово буде знову побачити їх на Каї, помилуватися тим, як він стоїть на льоду. Для такого великого зросту і статури Айскінг рухався на подив м'яко і плавно, немов справжній індіанець, що вистежує дичину під час полювання. Саме ця плавність і підкорила колись Гертруду під час його виступу. І хай зараз Кайярд кульгає, ця дивовижна котяча грація в ньому все одно залишилася.

Через деякий час, минувши перші хатини, вони влилися в потік людей, що прогулювалися ошатними засніженими вуличками, прикрашеними в зелено-червоно-білій гамі. Яскраві вогні, апетитні аромати, новорічна музика… все навколо так і дихало святом, і вже тепер Гертруда насолоджувалась цим від душі.

– Король льоду, ти став моїм новорічним дивом, розумієш? – сказала вона, коли вони проходили через так званий «зелений коридор» – низку арок, виготовлених з ялинових гілок та увінчаних червоними бантами і гірляндами. – Зустріти тебе тут і зараз... просто неймовірно! Це найкращий подарунок, який тільки могла подарувати мені доля.

– Для мене зустріч із тобою, маленька Сніжинко, теж виявилася новорічною несподіванкою, – зізнався Кай у відповідь. – Хто б міг подумати, що та мала…

– Що та малеча виросла настільки, аби бути тобі не до пояса, а хоча б по плече? Хоча ні, якщо зніму взуття, то буду по груди, – сумно зітхнула Герда.

– Не будеш, не така вже ти маленька. Та й я, якщо що, можу нахилитися, – сказав він, коли вони проходили через останню арку, найбільшу та найрозкішнішу, і зупинився.

– Нахилитися… навіщо? – дівчина скинула на нього очі.

– Ну… наприклад, для того, щоб тебе поцілувати, – Айскінг указав на гілочку омели, яка розташовувалася якраз над ними. – Традиція, нічого не вдієш…

– Але ж зараз не Різдво, а Новий рік! – зніяковівши, вигукнула Гертруда, хоча не зробила й кроку, щоб відсторонитися.

– Ну то й що… – відмахнувся чоловік. – Різдво вже минуло, а ми зустрілися лише зараз. Нехай буде поцілунок навздогін святу, що пішло.

– А це обов'язково? – вона зашарілася ще сильніше. Герда була не надто готова до такого різкого повороту у їхніх стосунках. – Ми ж зустрілися тільки сьогодні.

– Помиляєшся, Сніжинко, – усмішка пом'якшила різкі риси його привабливого обличчя, – ми зустрілися вісім років тому.