Глава 18. Четвірка кубків

Глава 18. Четвірка кубків

Передбачення від карт: «Четвірка Кубків символізує попередження — негативний погляд на світ утримує вас від досягнення та прийняття всього, чого ви потребуєте або на що сподіваєтесь. Хай навіть ви засмучені поточним станом подій, варто тримати очі відкритими. Можливо, ви марнуєте шанс, адже ваш розум застряг у минулому та не реагує на теперішнє»

Масляний ліхтар відкидав на Юстину мінливі тіні. Вони то приховували обличчя дівчини оксамитовими щупальцями, то зникали, розчиняючись в променях бляклого світла. На мить навіть здалося, що вони рухаються самі по собі, що було геть неприродньо. Але, списавши поведінку неслухняних тіней на втому та джин, я вирішили дізнатися деталі:

— Що там за химерний Червоний замок, кажеш? 

— Ніякий він не химерний, — зрадівши увазі до своєї історії, швидко зашепотіла Юся. — Так називають маєток бургомістра, де він живе з сім’єю. Шпилі його башт видніються за полем по той бік від нашого монастиря. Ви, мабуть, бачили по дорозі до міста. 

— Я не сильно придивлялася, — похитала я головою. — А чого червоний? 

— Так тут у місті все з червоної цегли побудовано, крім нашого монастиря та фонтанів на головній площі. Тому й Червоний, — відповіла вона, здивувавшись моєму невігластву. 

— Ну замок то й замок. Чого паніку розводити? — не зрозуміла я суті розповіді, — А дочка бургомістра тут до чого?

— У! — дівча додало ноток драматизму в голос, завивши, мов лісова шишига. — Там такий жах! Ви навіть не уявляєте! 

— Богиня бачить — яка актриса пропадає! — подумала я, оцінивши театральні завивання Юстини. — Треба порекомендувати приїжджим ронам її у якості поповнення до творчої групи. З ними значно веселіше буде, ніж тут. 

— Була дівчина як дівчина, всі у місті її любили, — продовжила розповідь Юся, — До монастиря часто приходила, з нами на рівних спілкувалася, допомагала по господарству. Добра була та роботи не цуралася. Свати до неї приїжджали зі всієї провінції, але бургомістр усіх завертав назад. А недавно приїхав якийсь пан зі столиці, і вже навіть до весілля почали готуватися. 

— Здається, подібний початок історії я вже читала в якійсь старій казці, — майнула в голові думка, — Залишилося дочекатися коли панянка вколить пальчик та засне вічним сном.

— Десь місяць тому вона почала вночі прокидатися та бродити, не пам’ятаючи себе, — округлила від удаваного жаху очі дівчина. — Спочатку просто в саду бездумно стояла годинами біля озера. Потім вже далі відходити почала. А два тижні тому навіть до наших воріт приходила. Жах такий! Ніч, темрява непроглядна, лише місяць світить. Стою я у дзвіниці, а вона йде в білій сорочці полем крізь туман, наче пливе. Очі заплющені, говорить із кимось і руками водить. 

Дівчина замахала руками перед собою, мов розганяючи метеликів. Мимоволі я посміхнулася, побачивши її пантоміму, та швидко надала обличчю серйозного виразу. Якщо зараз розреготатися, то кінця історії мені не розкажуть. За такі гроші відмовлятися від казки перед сном великий гріх. 

— Вона була не сама. Їй відповідав невидимий голос із туману. Протяжно так, моторошно, аж кров у жилах стигла, — продовжила Юся, кумедно затрусивши руками. — Я як побачила, то подумала: смерть моя прийшла. Поки бігала по допомогу, вона вже зникла, а зранку біля монастиря знайшли дядечка-купця мертвим. Може, сил сердечних не вистачило, коли він побачив це страховисько. Та люди кажуть, що то вона з нього життя випила. 

Дівча так виразно на мене глянуло, що довелося відреагувати. Я присвистнула, зімітувавши здивування, та зручніше всілася на ліжку. Байки про духів та одержимих, що гуляють ночами та гублять чесний народ, можна зустріти в усіх провінціях — це не дивина. Востаннє, коли я чула про подібне, “потойбічним духом” виявився звичайний дикий пес, а зовсім не цербер, як стверджувала чутлива торгівка. 

— Матінка наша сполошилася та поїхала до замку. Але пан бургомістр не схотів її вислухати, виставивши на двір. Вона так розлютилася — тиждень всім життя не давала, — спохмурніла Юстина. — А мені заборонила комусь розповідати про те, що я тоді бачила. 

— І ти, звісно, нікому не розповіла? — всміхнулася я, подумавши, — Ох, ці дівчата… Чутки розносять швидше за вітер, що несе пожежу полем.

— Так матінка ж уже після цього заборонила, — здивувалася вона. — Я одразу дівчатам все розповіла, як було. 

Не те щоб історія здалася мені оригінальною. Радше хотілося поцікавитися, скільки дівчинка її вигадувала і до чого веде. 

— Далі щось було? — втомлено спитала я. 

— А що було? — округлила вона очі. — Леті замкнули в замку. Спочатку це діяло, але з часом замки самі почали відчинятися вночі та випускати її. 

— Леті? — примружила я очі. 

— Леті, це скорочено від Летиція — донька бургомістра, — пояснила вона. — Пан Де Гійяр лікарів викликав, знахарів звав, навіть медіумів — ніхто допомогти не зміг. Кажуть, що навіть в столицю возив лікуватися, але там щось трапилося, і вони швидко повернулися назад. А за ними слідом ви приїхали. 

— Цікаво, — протягнула я. 

Це вже я сказала без іронії. Невже від молодої монахині я почую причину, чому нас найняв шановний пан бургомістр? Якщо вельможа вирішив вплутати мене в якусь темну історію, то варто повернути задаток і скоріше звідси вшиватися. Найменше хотілося застрягнути в підгір’ї на невизначений час, ще й на порозі темної пори року. 

— Слуги бачили поряд із Летицією потвору, з якою вона розмовляла, коли ходила вночі. Ось я й подумала, що ви приїхали, щоб її вполювати, — вологими від хвилювання очима поглянуло на мене дівча.

— Почекай, то Летиція — потвора, що вбила купця, чи ні? — заплуталася я в розповіді Юстини.

— Не вірю, щоб Леті могла комусь зашкодити, — замислено пробелькотіла Юся, дивлячись на вогонь ліхтаря. — На власні очі я бачила тільки туман, що з нею розмовляв. Містяни пліткують, що істота була кістлява та червона, наче мрець, із якого зняли шкіру.