Глава 24. Туз пентаклів

Глава 24. Туз пентаклів

   Порада від карт: «Поява Туза пентаклів — це момент, коли безтілесна думка чи примарний задум нарешті набувають ваги, форми та змісту. Ви ступаєте на твердий ґрунт, де кожен наступний крок закладатиме основу для чогось фундаментального та тривалого. У цьому аркані немає поспіху чи бурі. Це глибинний спокій землі, яка прийняла благодатне зерно і готова плекати його до повного дозрівання.»

Інтуїція, притаманна кожному лицарю, підказувала, що більша частина сказаного в цій кімнаті — чиста маячня. Не можу стверджувати, що нам свідомо брехали, але правди вистачило б хіба що на шматок хліба намазати, якби вона була маслом. Таке відчуття, що для цієї справи найманців спеціально обирали не за вміння, а за слабкі сторони. 

Пан Ре Отін знає про гріхи моєї молодості. Як таке можливо? Не багато в світі знайдеться живих, які зможуть розповісти про часи мого життя в Пенефорісі. І чомусь я впевнений, що сивий має на руках реальні факти, а не лише порожні чутки. 

Лучниця — темна конячка, можливо навіть темніша, ніж я. Вертлявий виродок дав зрозуміти, що знає про її секрети, але всі карти на стіл не виклав. Добре, що вона бодай не стала відверто брехати про те, з якого вона загону. Бійці, які носять спорядження, як у неї, працюють групами не більше трьох-чотирьох осіб. Їх не наймають для охорони обозів, щоб махати сокирою та відлякувати грабіжників на дорозі. Погано лише те, що в Ордені Воронячого Ока не знають, чим зараз займається їхня донька. З чуток відомо, що вони завжди страхують своїх, якщо все йде фелідаю під хвіст. 

Що до Кальма. Рубаку добрішого за нього я не зустрічав у всьому світі. Якихось особливих секретів він не має, але як дожив до свого віку з притаманною йому простодушністю — досі не розумію. Вправний мечник, гарний вершник, везунчик у всьому. Окрім дівчат. Тяжко йому з ними. Цьому лицарю я довіряю, як собі. Він єдиний з гільдії, хто може довго витримувати мою компанію та з ким я впевнено можу працювати в парі. Рудий вусань міг би легко знайти нормального друга та напарника, але скільки б нас не розводила дорога, ми знову зустрічаємося на перехрестях. 

Останнім у списку нашої бідової компанії був алхімік, якому бракувало кількох клепок у голові. Вибух минулої ночі навіть трохи мене налякав. Не знаю, кому він заборгував і навіщо йому стільки грошей. Проте не хотілося б колись дізнатися, що він пішов на корм рибам у столичних каналах. Перспективний хлопчина. Таких шибайголів варто мати в колі знайомих. 

А ігуменя? Ох, не проста жінка. Одразу видно, що до того, як стати монахинею, вона довго жила при дворі або має шляхетне походження. Сіре, мишаче вбрання не може приховати в ній витончену пані. За які гріхи її заслали в цю глушину? Можна лише здогадуватися (або прочитати в книзі «Їх розлучила Смерть»=)). 

Не встигли двері зачинитися, а я обдумати все почуте — в кімнаті з’явився огрядний немолодий пан у чорній рясі зі шкіряною сумкою в руках. Його густа пожовкла борода та пасма колись пишного волосся були неохайно злохмачені та замазані синіми чорнилами. 

— Вибачте за запізнення! — жваво вигукнув з порогу чернець. — Треба було терміново відправити листа до канцелярії Святого престолу з описом нічних подій. Стільки всього сталося, що коротко й не опишеш! 

Чоловік почав метушливо ритися в сумці, перебираючи аркуші та сувої. Вони вистрибували з неї, немов цвіркуни з кабатирки, падаючи на килим, проте він не звертав уваги на це неподобство. Чи то наспівуючи, чи то лаючись на бездонну сумку, він мугикав щось собі під ніс незрозумілою мені мовою. Нарешті сумка здалася та дозволила витягти потрібний сувій. 

— Мене звати отець Абрахім. Я повірений кардинала Ре Отіна в цій справі, — прокрехтів чоловік. — Його світлість уповноважив мене ввести вас у план дій. 

Наблизившись до чайного столика, він посунув філіжанки та чайник і спробував розкласти сувій. Краї пергаменту пручалися, згинаючись з усіх боків. Лучниця не змогла довго на це дивитися та розставила чашки по краях, міцно притиснувши неслухняний сувій.

— Прошу підійти ближче, це треба бачити всім, — очі ченця, попри його поважний вік, горіли нестримним ентузіазмом. 

Одним із перших до столика підійшов алхімік і одразу почав водити пальцями по сувою, про щось перешіптуючись із лучницею. Все тіло досі боліло. У грудях болісно відгукувалися наслідки нічної битви, тому зайвий раз рухатися не хотілося. Дрібниці — бувало й гірше. Кальм глянув на мене, розуміючи все без слів. У погляді його блакитних очей відчувався біль. Рудому також добряче дісталося. Я підбадьорливо посміхнувся старому другу та повільно направився до пуфів поруч зі столиком. 

На пожовклому пергаменті майстерною рукою були каліграфічно виведені літери з великою кількістю завитків. При певній уяві їх можна було скласти у напис — «Місто Шарт». Намальована зеленуватими чорнилами мапа детально зображала містечко та околицю. Мереживо кварталів і стріли вулиць розходилися від центру до мурів, формуючи малюнок, схожий на витягнуту зірку. 

Останньою до столу підійшла матір-ігуменя. Вона стала позаду мене та, споглядаючи з висока, курила люльку. Я через силу спробував піднятися, щоб поступитися місцем, але жінка осадила мене владною рукою. Ранкове сонце, пробиваючись крізь завісу сірого тютюнового диму, грало промінцями на її рудому волоссі. Ігуменя замислено водила мундштуком кістяної люльки по рожевих губах, вдивляючись у мапу.