Глава 20. Двійка Жезлів

 Глава 20. Двійка Жезлів

Передбачення від карт: «Двійка Жезлів — це момент вибору стратегії та планування майбутніх досягнень. Карта символізує стан, коли фундамент уже закладено, і тепер перед вами відкриваються нові перспективи — потрібно лише наважитися зробити перший крок із зони комфорту»

Розбиратися в будь-яких містичних нісенітницях зараз не хотілося та й сил на це не було. Після нічних пригод я буквально валився з ніг, але вирішив поки не повертатися до арендованої кімнати на поверсі прочан. По-перше, там був гармидер, а по-друге, в ній розгорнувся польовий штаб монахів Ордену Білої Айстри.

Головним проголосив себе сивий пан із приставкою «Ре» в прізвищі, але керував він це недовго. За годину прибігла матінка-ігуменя в нічній сорочці та дала всім на горіхи.

Міцна жінка, з витримкою. Майже горджуся нею. Верещала свята діва так, що було чутно навіть у лазареті. Цим пані Маджері зробила чималу конкуренцію нічній потворі, але воно й не дивно. Окрім млина згоріло ще кілька невеликих господарських будівель і загинуло безліч трояндових кущів. Вочевидь, чимало із запасів джину залишилося цілим, бо яке ще чарівне зілля могло заспокоїти нерви ігумені? 

Трясця! Бісова жінка точно напише на мене кляузу в гільдію за підпал монастиря та буде вимагати стягнення збитків. Ще цього «щастя» мені в житті бракувало. Виправдань і свідків у мене — як віл насцяв. Що їй заважатиме дати свідчення в суді, що два лицарі нализалися бормотухи, влаштували гладіаторські бої, а я їм трохи підсвітив? Ой лишенько! Краще б ночував в полі — цілішими були б статки. 

Пам’ятаючи надмірно балакучого Гийома, який постійно верзе маячню, і Кальма, що лише очима вміє гарно кліпати, я б на місці королівського судді одразу повірив у таку версію подій. Окрім сивого пана, ніхто не бачив, що насправді сталося. З першого погляду він здавався серйозним чолов’ягою — аби тільки горошком срати не почав. І з Марджері у них якісь дивні відносини. Кожним словом воліють нанести поранення один одному.

Головне, щоб у суді його не сприйняли за юродивого, почувши розповіді про білі тіні та виючих мерців у тумані. Хоча багато хто з приставкою «Ре» в прізвищі трохи туйво, притрушені на всю увінчану статками голову. Або як кажуть у столиці — люди високих матерій. Тому особливо це нікого не здивує, аби суддя повірив. 

Рікон поки не прийшов до тями, і Гийом від нього не відходив, але небезпеки, що він перетвориться на кровожерного монстра, вже не було. Принаймні я зробив усе, що міг. Святі сестри оглянули палуга та нічого критичного не знайшли, проте він не прокидався. Добряче ж його пришибла та потвора — чи що воно взагалі таке було. 

Розвалившись на солом’яних тюках у похмурій кімнаті лазарету, в кутку якої вдалося сховатися від ґвалту та криків, мені не давала спокою буденна поведінка сивого пана. Як же він казав його звуть? Гюстав Ре Отін — зовсім не промовисте для мене ім’я. Про міфічних монстрів з туману він розповідав так, ніби про щось звичайне й загальновідоме, мов про сонце, що сходить зранку, чи сніг під час темного півріччя. 

Ходячі мерці, примари з кістлявими руками — це все людські вигадки. Їх не існує в світі. Все це легенди та забобони, якими люди виправдовують власні страхи. Рони називають їх муло, острівні народи — жамбі, горці — драугарами, а за північним морем знають як банші. У всіх народів є розповіді, вірування та обряди, пов’язані з живими мерцями. Це казки, якими хлопці довгими темними вечорами лякаючи дівчат та один одного. Що ж тоді я бачив? Що поранило лицаря та майже вбило його палуга? Сни почали оживати та залазити мені у вікно. 

Єдине, що я знав напевно — чому так сильно гепнуло та спалахнуло, і веселі вогні перетворилися на вогняний шторм. Від білої нічної мряки тхнуло гірським газом. Тихий убивця, через якого люди гинуть, задихаючись у штольнях, спалахує від відкритого вогню. Можливо, поряд із монастирем є розлом у землі, звідки він витікає. Поруч гори — все може бути. Але чому він був білий? Зазвичай газ не має кольору. Може, змішався з нічним туманом? І до чого тоді тут кістлява потвора? 

— Зовсім голова не варить, — прошепотів я, затуливши очі руками від ранкового світла. 

У кімнату зайшла монахиня та почала переставляти пляшечки на полиці, за якою я знайшов притулок. На мене впало кілька чистих згортків бинту, і залишки сну розтанули, мов ранковий туман. Я розплющив очі, намацав їх та простягнув дівчині крізь полиці. Вона зойкнула, побачивши мою руку, та відійшла на кілька кроків. 

— Хто тут? Покажися! — вигукнула свята сестра. Я виліз з-під полиці, спотикаючись об тюки з сіном. 

— Свята сестро, я тут трохи відпочивав, бо всюди дуже людно. Вибачте, якщо налякав, — пробелькотів я, протираючи рукою очі. 

Мініатюрна монахиня оглянула мене з ніг до голови. Її серйозний погляд не давав зрозуміти, скільки насправді дівчині років. З такою фарфоровою маскою замість обличчя вона з легкістю могла бути як ученицею, так і моєю одноліткою. 

— Я Йошико, чергова в лазареті, — коротко відповіла вона, повернувшись до своїх склянок. — І чому саме на мої зміни всі напасті? То рони з місцевими стінка на стінку йдуть вирішувати стосунки. Мені потім треба лікувати їх розбиті, порожні голови. То купців ріжуть на тракті, а я всю ніч їх штопаю. Зараз пожежа з купою попечених монахів, — вона сплеснула руками. — Точно! Це Вільда мені наврочила! Або гадюка Селеста, — обурливо забурмотіла собі під ніс дівчина, перебираючи пляшки. — Ви випадково ніде тут не бачили зеленої пляшки? Там потрібна мені настоянка.