Глава 14. Аркан 16 Палаюча Вежа

Глава 14. Аркан 16 Палаюча Вежа

Порада від карт: «Один із найвідоміших арканів Таро. Він має багато значень: несподіваний перебіг подій, непередбачена катастрофа, хаос і плутанина. Ця карта — знак, що варто готуватися до гіршого. Але коли Вежа випадає в розкладі, ще можна вжити заходів, поки не стало занадто пізно. Її можна розуміти і як попередження: ваші сили не такі великі, а розуміння ситуації не таке повне, як вам здається. Щоб вижити вам треба досягти вищого рівеня досягнень»

Вдивляючись в заплутані лінії на твоїй долоні, базарні віщунки завжди кажуть якесь дурне кліше, яке повинно підбадьорити чи надихнути. Щось на кшталт: зроби крок — і ти зрозумієш, що все не так страшно. Наважся на вчинок, і це принесе очікувані результати. У багатьох випадках страх — це лише твоя уява. Серед тіней у куті кімнати, за шафою чи під ліжком не ховаються монстри. Все там, у твоїй голові. 

Це, мабуть, єдине в чому я з ними погоджуюся. Я можу впевнено стверджувати, що у світі існує безліч речей, які виявляються зовсім не такими, якими ми їх уявляємо. Морозиво не таке вже й смачне, та ще й після нього болить горло. П’яні веселощі на ранок обертаються важким похміллям та зіпсованими стосунками зі знайомими. А відчайдушний стрибок у вікно з трьохметрової висоти загрожує вивернутою ногою та подряпинами по всьому тілу. 

І бачив же, що тут усюди ростуть кляті троянди, але хто ж про це думає в моменті. Шкутильгаючи на одну ногу, я продирався крізь терени пахучих трояндових кущів, прямуючи до зірок. «У кожної троянди є шипи», — ви кажете? Їх, як завжди, виявилося набагато більше, аніж квітів. 

Діставшись до мощеної стежки, я покрокував у темряву ночі. Куди ж вони могли побігти? У мене немає палуга, який показав би дорогу в темряві. Монастирський двір освітлювала дрібка ліхтарів, та це не покращило мого становища. Густий нічний туман білою пелериною спустився з Черлених гір, перетворивши все навкруги на примарне потойбіччя. 

Тихо лаючись і тримаючи напоготові ніж, я блукав серед мовчазних комор та амбарів, шукаючи бодай якусь підказку. В імлі легше спіткнутися та наштрикнутися на власний ніж, ніж когось знайти. У цю пору доби внутрішній двір монастиря аж ніяк не можна було назвати багатолюдним. Відверто кажучи, тут узагалі нікого не було. 

Задавати риторичне питання, куди поділилися вартові, я не став. Як і в столиці, вони вирішили не зраджувати головному правилу служби: коли щось коїться, славетна охорона порядку розчиняється в повітрі. Нормальні люди зараз сплять і бачать солодкі сни, а тільки такі ідіоти, як я та пара дурнуватих лицарів, вирішили приміряти геройські обладунки. 

— Який же я довбень! Навіщо було стрибати за лицарями? — майоріли думки в голові. 

Туман приглушував звуки та давив на вуха. Лише монотонний скрип звучав у такт мого прискореного дихання, розрізаючи німу темряву. 

— Я вже чув його сьогодні, — прошепотів я, згадавши залиту срібними променями кімнату. 

І тут до мене дійшло. Яку, до бісової матері, повню я міг бачити, якщо зараз інша фаза? Пік Селени вже давно минув. Місяць ще не зійшов, але, підрахувавши дні, можна було впевнено стверджувати, що тепер на небі мала панувати Церера — фаза спадаючого місяця. 

Відповідей, що змусили місяць завчасно змінити фазу, у мене не було, як і ідей, куди рухатися далі. Варіант повернутися також не розглядався. Навіщо корчити з себе героя та стрибати з вікна, щоб за кілька кроків повернутися назад? Зваживши всі “за” та “проти”, я рушив на звук скрипу. 

— Чим я можу допомогти двом лицарям? Вони ж не тендітні панянки у біді. — кляв я себе за дурний вчинок, блукаючи темрявою. 

Темрява відгукнулася брязкотом зброї та звірячим гарчанням. Чуйка мене не підвела: до монотонного скрипу долучилися звуки битви. Завернувши за ріг якоїсь будівлі, мені відкрилася цікава картина: на ганку млина два дебелих хлопчини молотили зброєю… Туман? Чи там ще щось є, а я просто цього не бачу? 

Перечепившись об щось велике, я ледь не впав. Один із палугів непорушно лежав біля моїх ніг, тоді як інший із гарчанням стрибав у згусток туману. Прижмурившись, серед завихрень молочного марева я на мить побачив довгу кістляву руку. Об неї вдарився лабрис Гийома, але замість крові з рани невідомої мені істоти посипався сірий пісок. 

Лицарі билися завзято та натхненно. Зброя танцювала в повітрі, мов пара гримучих змій, що, звиваючись, раз за разом кидалися на здобич. Випад, удар, розворот, фінт — і знову удар. Ніколи не бачив, щоб важкі дворучні мечі, як у рудого лицаря, метеликом порхали у повітрі. Я б і обома руками такий не втримав, а Кальм ніби й зовсім ваги не відчуває. 

Гамселили лицарі здебільшого білу димку, якій гостра сталь не завдавала жодної видимої шкоди. Та всі їхні фінти та випади не були даремні. Кожним ударом вони заганяли примарну здобич в кут до високої стіни млина, звідки було не вибратися. 

Щось ховалося в центрі туману. Його не брала ані гартована сталь, ані пазури звірів. Кістлява рука висунулася з білого кокону туману й відмахнулася від Гийома, ніби той був не кремезним здорованем, а настирливою мухою, що прилетіла до полум’я, аби в ньому згоріти. 

Чорнявий лицар відлетів, мов пір’їнка, гулко вдарившись об стіну. Комора занепокоєно заскрипіла, і я зрозумів її хвилювання всім серцем. Від тісного спілкування з Гийомом хто завгодно може дах втратити. Груди лицаря розсікали страшні поранення, з яких стікала руда кров, але він підвівся й знову почав махати сокирою, ніби нічого й не сталося.