Глава 11. Четверка кубків

 Глава 11. Четверка кубків

Порада від карти: «Уважно простежте сьогодні за своїм настроєм. Якась дурна дрібниця може викликати у вас образу, нежить або навіть печію. І навіть якщо у вас справді є причина для прикрощів, не впадайте заради неї в крайнощі. Не захоплюйтеся своїм горем, інакше ви легко можете прогаяти сприятливий шанс, який уже зовсім близько»

— Помовч трохи та дай душі спокій, — прошепотіла дівчина, закотивши очі від моєї чергової фрази. — Так гидко, що хоч на стіни лізь. 

Лучниця нарешті перестала удавати із себе сталеву леді, зняла бойовий вираз обличчя та впала на спину. Розреготавшись, я з останніх сил підповз ближче до неї та махнув лицарям: 

— Хто там ближче до келихів? Наливайте!

Кальм відкрив пляшку, понюхав корок і вже хотів відпити, але в ту ж мить її перехопила лучниця. Дівчина так швидко опинилася біля рудого, що я навіть не встиг збагнути, як вона це зробила. Ніби щойно була поряд зі мною, а за мить — вже на іншому кінці кімнати. Блискавична реакція, якій можна лише позаздрити. 

Далі розгорнулася ще дивніша картина. Дівчина плеснула краплю джину на підлогу, витягла з кишені вогнекамінь і швидкими рухами видобула з нього іскру. Крапля спирту спалахнула блідо-синім полум’ям із ледь помітним жовтим відтінком на кінцях. 

Суть експерименту я зрозумів — залишалося тільки дізнатися причини. Якби в напій щось підмішали, особливо отруту хімічного походження, то полум’я змінило б свій колір. Отрута вважалася «зброєю слабких», але водночас була найстрашнішим інструментом інтриг. Невидимий вбивця, від якого не захистять жодні обладунки, міг прикінчити тебе миттєво або розтягнути болісну смерть на тижні чи навіть місяці. 

Наприклад, білий миш’як, який у народі називали «Арсеном — королем отрут», забарвлював полум’я в примарно-бузковий відтінок. Його полум’я не яскраве, а радше мертве, як і ефект від вживання. Воно майже не дарує тепла та світла, натомість ніби висмоктує їх із кімнати. 

Придивившись до звичайного спиртового вогника на підлозі та понюхавши повітря, вона зітхнула з полегшенням. Запаху гіркого мигдалю чи протухлого часнику, якими часто-густо віддають отрути, не було. Я ще хотів порадити потримати лезо над вогнем, аби впевнитися, що на ньому не лишиться осаду Арсену, та передумав. Дівчина нарешті заспокоїлася — навіщо лізти з непроханими порадами. 

— З великою смердючою купою багна — всіх нас! — відсалютувала нам дівчина, зробивши великий ковток просто з пляшки. — Скоро свята інквізиція в пенсне прийде по мою душу, а ми сухі, як спідня білизна монахині. 

— Наливай, сестро! — загиготів Гійом.

Лучниця скривилася від його слів, та почала розливати сріблясту настоянку. «Сивий Кардинал» був розкішний, як і завжди. Міцний, тягучий, хвойний, із такою нотою в серці, що й не передати. Цей напій високо цінувався та коштував недешево. Після першого ковтку я нарешті зрозумів, за що заплатив тридцять мідяків.

Відчуття було схоже на спілкування із загадковою незнайомкою, таємницю якої хотілося відкрити. Або ж на розмову зі старим другом, здатним здивувати цікавою історією, привезеною з далеких країв. У роті змінювався кольоровий вітраж, і кожен ковток ніколи не був схожий на попередній: спершу різкий хвойний, потім трав’яний, далі м’який і квітучий, а під кінець — жагучий. Та не всі були такої ліричної думки про «Сивого Кардинала», як я. Гійом відпив трохи й гучно відригнув. 

— Відмінна брага! Якби одразу так зустрічали, то й не так обридливо було б платити велику ціну за ночівлю, — ніби прочитавши мої думки, промовив хлопець. 

— Дурне — поїхало в турне, — зневажливо глянула на нього дівчина, відставивши подалі пляшку. — Пригубили трохи — час і справи обговорити. 

— Хлопці й дівчата, що ми маємо в сухому залишку? — сказав я, поставивши на підлогу напівпорожній келих. — Нас усіх найняв пан бургомістр без пояснень. А наше прикриття, судячи з усього, ні багато ні мало — Орден Білої Айстри. І що буде, якщо щось піде не так? 

Окрема ремарка щодо діяльності та сутності благочинного Світлого Ордену Білої Айстри, яку я роблю подумки вперше й востаннє. Принаймні, я на це сподіваюся. 

Святий Орден Білої Айстри було засновано в середині минулого сторіччя задля захисту нової віри. По суті — це відбірні фанатики-головорізи, яким простіше залишити після себе кілька випалених ущент містечок, від яких лишається лише сірий попіл, і сказати, що там нічого ніколи й не було. Їх зазвичай відправляють туди, де без цього неможливо обійтися. Знаючи це, одразу стає зрозуміло, чому так панікувала її благодать — матір ігуменя. 

На знамені Ордену написані слова стародавньою мовою, які можна трактувати як «Ми починаємо з початку» або «Ми йдемо до початку» — залежно від наголосу. Коли Святий Престол відряджає Орден Білої Айстри, то після них можна сміливо будувати нові поселення, адже старі буквально зрівняні із землею. І тут постає лише одне питання: чому саме тут Святий Престол надумав починати все з початку? Не розуміючи, що коїться, я відчував, як це питання стає настільки тривожним і захопливим, що від нього хотілося бігти світ за очі. 

— Кепсько все це виглядає, а ми ще навіть до міста не доїхали. Давайте викладати карти на стіл. Хто що знає чи здогадується, на що ми підписалися? — прямо спитав я.