Глава 10. П’ятірка пентаклів

Глава 10. П’ятірка пентаклів

Передбачення від карт: «Допомога поруч, але щоб її побачити, треба підняти голову і відволіктися від власного болю. П’ятірка Пентаклів нагадує: двері до сердець близьких вам людей зачинені лише у вашій уяві. Скрута об’єднує. Якщо ви перестанете проживати свій біль на самоті й протягнете одне одному руку, цей період стане для вас найпотужнішим гартом». 

Огрядна монахиня в пенсне вела нас темними, заплутаними коридорами. Білі, увінчані ліпниною, стіни прикрашали міріади картин. Блиск позолоти рам побляк. Більшість полотен пожовкли від часу, а подекуди й зовсім вицвіли. Здавалося, ніби ми потрапили не до монастиря, а в маєток збіднілого роду місцевих вельмож. Ще кичаться минулою розкішшю, але вже не можуть утримувати її в належному стані. 

В невірному світлі маслянки, яку несла наш сірий поводир, здавалося, що порожні очі жінок на всюдисущих портретах супроводжували кожен крок. Та їхні моторошні, мертві погляди й близько не стояли поруч із небезпечним блиском у очах рудої ігумені. 

Морок у голові після аудієнції зі святою дівою ще до кінця не розвіявся, але я вже ясніше дивився на світ і, головне, міг вільно дихати. У горлянці пересохло так, що зараз я випив би ціле море Нанджі одним ковтком. Якби мене не вчили розбиратися в отрутах, то можна було б зробити висновок, що нас чимось накачали. Але яким чином? Жоден із нас нічого не пив та не їв з її рук. Хоч тютюн, який палила жінка, і мав дивний запах, та нічого загрозливого в ньому мій ніс не відчув. А може, це лише здається? Втома після довгої дороги, дивна жінка, яка вважає себе головою всього світу, та загадковий монастир можуть кинути тінь сумнівів на що завгодно. 

Здавалося, що найкраще почувався саме Рікон. Палуг бадьоро біг попереду нас, високо тримаючи зміїний хвіст. Наприкінці коридора ми звернули ліворуч і вийшли в округлий атріум, від якого вели сходи нагору та кілька дверей. Монахиня зупинилася, запалила лампу на столі поміж сходами та звернула в одну з них. 

— Лабіринт Мінотавра Астеріона, якийсь, — буркнув я, невдоволений довгою дорогою. 

— Кого-кого? — не зрозумів Гийом. 

— Не зважай, — похитав я головою. — Це стародавній острівний фольклор. 

— Я служив в одному з портів моря Нанджи і гадав, що чув весь фольклор, — здивувався лицар. — Але про цього Мінотавра — ніц. Що за звір? 

Я відмахнувся від нього та не став продовжувати діалог. Не знаю, як можна було жити біля моря й не чути цих славетних легенд. Перше, що проходили алхіміки — це історії про наше божество Гермеса Трісмегіста та все, що було до нього дотичне. У мої плани на майбутнє не входило навчання лицарів античної міфології. Принаймні безкоштовно і без вагомої потреби. 

В незліченний раз ми ще раз кудись звернули і нарешті потрапили до місця призначення. За міцними дверима нас зустріла невелика, погано освітлена кімната. Очікувано, тридцяти мідяків вона не коштувала, зате була охайною та чистою. Головною прикрасою аскетичної келії можна було вважати лучницю, яка розкинулася на підлозі, від нудьги бавлячись коротким гострим стилетом. Поряд із нею сидів рудий Кальм і похмуро смоктав люльку, випускаючи кільця сірого диму. 

— Дівчина з вами ночувати не повинна, — прискіпливо роздивившись лучницю, суворо промовила монахиня. Та підняла голову і кисло глянула на неї крізь лезо свого ножа. 

— Свята сестро, можу вас запевнити, що ніхто не зможе мене торкнутися, не пошкодувавши про це, — рішуче пробурмотіла дівчина, встромивши ніж у дерев’яну підлогу. 

— Вибач, люба, але я не буду цього перевіряти, — пропустивши її слова повз вуха, сухо відповіла літня жінка. — Так це чи ні, після відбою я проведу тебе в іншу кімнату. 

— Богиня свята! Я спокійно жила в одній казармі з цілим загоном лицарів, — відповіла вона. Але, зловивши погляд монахині, закотила очі та здалася: — Грець із вами! Робіть що хочете, тільки дайте попити та трохи полежати. 

— Зараз вам принесуть вечерю, а після дзвону башти я повернуся, — кивнула жінка в сірому. 

Присягаюся вам! В очах монахині, окрім усього іншого, промайнула іскра справжнього жалю. Вона розуміла, чому ми всі почуваємося кепсько після розмови з її керівницею, та щиро співчувала. 

Як тільки двері зачинилися, я сперся об вапняну стіну та без сил сповз вниз. Розмірковувати над подіями в цьому дивному монастирі сидячи було набагато простіше. Без опори у вигляді підлоги чи стіни думки дивним чином вислизали з розуму, розлітаючись на всі боки. 

Замість привітання, граючись, Рікон стрибнув на Левину. Та нявкнула, якщо таким словом можна було описати басистий розкат грому, що вирвався з її пащі, і втекла від товариша на ліжко. Металевий каркас небезпечно заскрипів підпорками, провисаючи під вагою звіра майже до підлоги. Мені на ігри палугів було байдуже. Навіть радувало, що в когось на це вистачає сил. Та лицарі вважали інакше. З останніх сил Гийом гаркнув на Рікона, щоб той заспокоївся, і завалився на підлогу поруч із рудим побратимом. 

— Ну що, хлопці, як пережили допит горгулії? — спитала лучниця, оцінюючи нас втомленим поглядом. 

— На вдачу живі, але це було непросто, — згадав я жовті очі ігумені. — Ніколи б не подумав, що у світі існують настільки химерні монахині.