Глава 8. Дев’ятка кубків

Глава 8. Дев’ятка кубків

Передбачення від карт: «Дев’ятка кубків — карта виконання бажань, віщує приємне проведення часу та відпочинок. Це карта гостинності. Ви перебуваєте в доброму здоров’ї, фінансовому благополуччі, насолоджуєтеся життям. Аркан символізує привітний прийом і вказує на те, що скоро ви будете присутні на урочистому заході або зустрінете цікаву людину». 

Територія монастиря в непевному світлі ліхтарів здавалася безмежною — мов невелике компактне містечко, яке саме себе годує та обслуговує. Тут були комори для городини та зерна, господарські хліви для тварин та стайні. Винокурня, з якої тягнуло запахом спирту, а легкий дим у повітрі підказував, що десь серед трояндового саду загубилися лазні. 

Червоні будівлі були обсаджені кущами троянд, що наповнювали нічне повітря п’янким ароматом. Усі вони були промарковані кованими табличками: невелика кузня, гончарня, пральня та ще багато невідомих мені символів. Десь здалеку лунав пронизливий скрип. Так зазвичай скриплять жерла млина для переробки зерна. Отже, монахині мають у володіннях поле, а може й не одне. Не бідний монастир. 

Крок за кроком мощена доріжка вивела нас на невеликий майданчик. Бруківка з чорного долериту ніби спеціально була створена, щоб відтінити білий мармуровий шпиль із срібними прожилками. Залишки старої віри. І як вони вціліли в такому місці? 

Подібні стовбури ще з давніх часів понатикували для прославлення богів усюди, де тільки могли. Їх можна було зустріти самотньо стоячими серед поля, у бідних міських кварталів, на центральних площах, у храмах і біля домів утіхи. Чому саме в цих конкретних місцях ставили білих велетів — ніхто не пояснював. Усі вони були ніби близнюки один одного: та сама форма, той самий камінь і колір. Один від одного не відрізнити. 

У старовинні часи жерці старої віри палили коло них фіміами та клали біля підніжжя квіти, перед ними споруджували жертовники й поливали кров’ю їхній білий холодний мармур. Тепер до них дедалі частіше прив’язують мотузки, щоб сушити білизну чи тримати худобу, аби не втекла. Все змінюється. Ніщо не вічне, навіть якщо так здається. 

Окрім мармуру, з якого були витесані ці величаві стовпи. За довгі роки він не потьмянів і досі виглядав велично та непорушно. З приходом нової релігії жодного з них не знесли й не зламали. Якщо замислитися, то поведінка святош видається доволі дивною. Якщо мармурові шпилі залишили в провінції, то це означає, що й у центральних столичних храмах вони могли досі стояти. 

До мого навчання входив курс стародавньої та новітньої історії. Хоч я й не дуже добре запам’ятовую дати, не пригадую, щоб колись при зміні віри не знищували символи та храми старих богів. А куди ж тоді ставлять скульптури з образом богині? Може, це ще один стратегічний хід прихильників шляху богині? 

Слідуючи за святою сестрою, ми обійшли майданчик, звернули ліворуч і наштовхнулися на невеликий кований паркан. Кована табличка на стовпі відразу дала зрозуміти, яка будівля перед нами: «Академія святого Брухоса для видатних дівчат». 

— Як помпезно написано. Зустрічати прочан із порога відвертою брехнею — це дуже в стилі святош, — скептично подумав я, читаючи мудрений шрифт. У цій глушині за гучною вивіскою з легкістю може ховатися справжня богадільня. Або заклад для «реабілітації честі» молодих панянок, що завагітніли раніше запланованого часу чи не від запланованого чоловіка. 

Знаючи вельможну публіку, жодна видатна пані ніколи не відправиться в подібні задвірки цивілізації з власної волі. Хіба що ненадовго — відпочити від столичних балів, помилуватися горами чи особисто обрати прикраси в численних місцевих ювелірів, на заздрість подругам. Але вчитися? Що їй тут робити у вільний час? Вишивати гладдю чи полоти помідори? 

- Хай мене грім вдарить, якщо я помиляюся, - прошепотів я Гийому, - Ця вивіска точно розрахована на тих, хто панів бачив лише в їхніх золочених каретах, коли ті проїжджали повз. 

Лицар не відповів. Він лише знизав плечима та відчинив ковану хвіртку. Наскільки я чув, у Шарті є чимало заможних маєтків та резиденцій можновладців зі всієї країни. Але, знаючи примхи знаті, багатії тут воліли смакувати молоде вино з місцевих виноградників, куштувати соковиті плоди персиків, їздити на кінні прогулянки, балувати себе свіжими ягодами. Та жити постійно — ні за що. Усі вони розчиняються з першим подихом північного вітру. 

Річ у тім, що якщо ти владний, заможний та перспективний, але випадаєш на довгий термін із бурхливого світського життя, про тебе просто забувають. Як я вже зрозумів, світське життя схоже на ставок, наповнений яскравими декоративними рибками. Якщо ти така рибка, то можеш перестрибнути з одного ставка до іншого. Тобто переїхати з Міртуби, наприклад, у Гленему, так звану нову столицю королівства. Або до Акритусу — колиски найяскравіших умів сьогодення. У крайньому випадку це може бути Пенефоріс, місто-курорт, де вельможі поправляють здоров’я, приймають сонячні ванни та відпочивають на морському узбережжі. 

Якщо ж ти зі ставка стрибаєш у відро з камінням, яким є Шарт, то автоматично вибуваєш з цього карнавалу марнотратства та марнославства. Для інших, менш владних і шанованих сімей, академія була не потрібна. Їм і звичайної гімназії було вдосталь. Це все-таки провінція, хоч і заможна. 

Для місцевих купців та нижчої знаті головним було, щоб дівчатка були настільки розумні, аби не відлякати своїм розумом майбутнього чоловіка. Якщо ж дитина справді виявляла здібності, її відправляли вчитися до великого міста чи до столиці. Так, наприклад, зробив пан Де Гійяр — і це було виправдано. Цікаво, хто ж насправді ховається за брехливою вивіскою?