Глава 6. Трійка Жезлів

Глава 6. Трійка Жезлів

Передбачення від карт:  «Найважчий перший крок зроблено, рішення прийнято, фундамент закладено, а імпульс запущено. Тепер час піднятися на пагорб і подивитися вдалечінь, що вас чекає попереду. Карта закликає не боятися мислити масштабно — будь то новий проект, переїзд, навчання чи вихід на новий рівень у стосунках.» 

Шарт, містечко, яким керував пан де Гійяр, було майже повністю збудоване з буро-червоної цегли. Глину й каміння для будівель видобували численні каменоломні, що простягалися вздовж гірських хребтів. Їхні білі піки зараз ховалися у вечірному тумані. Для того, щоб відчути величність цих монументальних витворів природи, не треба було навіть їх бачити. Вони незримо нависали над тобою, нагадуючи, наскільки ти насправді малий та дріб’язковий. Буро-червоний колір пейзажу нагадував запечену кров і виглядав химерно, особливо тепер, коли його підкреслювало осіннє барвисте листя садів.

Колись бідне поселення хліборобів та каменярів Чеветтіс, яке ледь налічувало кілька вулиць, тепер являло собою багатий і значущий центр усієї чималої провінції. За це чарівне перетворення можна подякувати блискучим камінцям та одному з місцевих прохвостів, зусиллями якого було налагоджено відносини з горцями та запроваджено моду на прикраси з райдужних опалів у столиці. А що носить столиця — те носять і всі інші. Щойно камінці увійшли до побуту вищого світу багатих та видатних осіб, гроші потекли в місто нескінченним потоком.

Сюди привозили дорогий заморський чорний граніт із золотими прожилками для мощення вулиць, білий та рожевий мармур, з якого створювали малі та великі статуї, прикрашаючи ними численні фонтани, бювети та площі. Різьбярі з усього королівства вважали за честь працювати з коштовними видами деревини, якою було оформлено міський парк. Столичні можновладці скуповували землю, зводячи на ній багатоповерхові резиденції та влаштовуючи в них першокласні бали з танцями для друзів і прийоми для всіх містян.

З часом немилозвучну сільську назву Чеветтіс замінили на більш лаконічну та елегантну — Шарт, щоб звучало на заморський манер. Місто активно розросталося, і через це міську стіну вже кілька разів переносили. Щоразу її робили вищою, надійно захищаючи статні маєтки та простий люд від ймовірних набігів пустельних племен та ворожих армій. Набігів давно не було, проте в останній війні мури повністю виправдали вкладені в себе кошти, відбиваючи хвилю за хвилею напади ворогів.

Місту пощастило. Воно мало розгалужену систему водяних колодязів і повні комори запасів городини. Шарт витримав облогу, не будучи розграбованим чи зруйнованим, і зміг зберегти свою чудернацьку красу. Це все я знав лише з чуток, а що насправді чекало на мене — поки залишалося таємницею.

До заходу сонця ми вже не встигали та почали думати, що робити далі. Коли караван проминув останні садиби, перед нами відкрилися ряди будинків хліборобів. Сонце наполовину сховалося за лінією горизонту та осяювало нас останніми багряними променями. До ледь ковиляючого візка під’їхав Кальм і ткнув мене в бік батогом.

— Чуєш, алхіміку? Як тобі ідея пошукати в передмісті таверну, де за пару мідяків можна взяти пива, нормального їдла та запитати про кімнати? Мені вже остогидло кидати свої кістки деінде в полі. До того ж, не завадило б і про нашого наймача потеревенити.

— Чому б і ні, — задумався я, відчуваючи, як думка про теплу таверну  та кухоль пінного звучить майже як спасіння після довгої дороги.

З одного боку, в кімнатах таверни можуть водитися клопи чи інша живність, а з іншого — все ж краще, ніж на твердій землі. Та й обговорити пана бургомістра було б не зайвим.

— Згода, — вирішив я, — Їдьте та роздивіться, чим нас може привітати Шарт.

Минуло не менше години, коли в клубах пилу під’їхав Гійом, стишуючи свого коня з галопу до рисі, а потім і на ступ. Палуг Рікон з розбігу заскочив у мій віз. Він небезпечно захитався під вагою звіра, і я мимоволі схопився за його дерев’яний борт.

— Все зайнято через ярмарок. Кальм виторгував нам пару кімнат у доволі пристойному місці. Тридцять мідяків за ніч, харчування входить. Дорого, зате місця є, — прогундосив лицар.

Я присвиснув. Ціна кусалася. За ніч просять, як у великому місті, а взамін дадуть якийсь клоповник або ще гірше — хлів.  Та можна спробувати вибити доплату з пана бургомістра, щоб покрити непередбачувані витрати. У контракті не було прописано, що мені доведеться залишати столицю, тож можна буде на цьому зіграти.

— А чому так мало кімнат? — здивувався я. — Нас же багато в каравані. 

— Торгаші вирішили ночувати табором під брамою. Одні не хочуть марно витрачати гроші, інші бояться, щоб товар не розікрали та мулів не звели, — посміхнувся він, похлопавши батогом білого, в яблуках коня по кремезному крупу, — Збирай речі та застрибуй. Мій Гонзо прокотить нас джмеликом.

Я скривився, наче після повного кухля настоянки вогняного перцю з лимонним сорго. З дитинства не любив коней і по можливості намагався обходити їх стороною. Хитрі, пруткі створіння, яких важко передбачити. Робити було нічого — краще так, ніж бігти за лицарем пішки. Похідний шкіряний рюкзак і величезний тюк з інструментами та інгредієнтами були міцно прив’язані до крупу Гонзо. Настав час прощатися. 

Перекинувшись парою слів зі Старим Тімом та віддавши другу частину оплати за проїзд, я побажав успіху та поплескав його по плечу. Цей старий гівнюк чимось нагадував мені іншого знайомого гівнюка — мого батька. Такий же великий, як морський вепр, і балакучий. Ніби й постійно лається та всіх кляне, але без особливої злоби. Як старий беззубий пес, що гавкає безперестанку, проте кусати не буде.