Глава 3. Двійка пентаклів

Глава 3. Двійка пентаклів

Передбачення від карт: «Двійка пентаклів — символ балансу між серцем і розумом, між дією та натхненням, між дикою енергією та легкістю гри. Справжня майстерність полягає в тому, щоб не втратити ритм, коли все змінюється. Знайдіть гармонію у хаосі і ви переможете.»

Сон був уривчастий. Я блукав довгими коридорами, переходячи з однієї кімнати до іншої, шукаючи незрозуміло що. Білі стіни та високі стелі були увінчані ліпниною й крихким кришталем заморських абажурів. За великими запотілими вікнами юрмилися султани молочного туману.

Провівши по склу рукою, на мене поглянула застигла фігура з відкритим у німому крику ротом. Вуаль не давала можливості розгледіти, хто саме перед мною — чоловік чи жінка. Воно несамовито горлало та било руками об скло, немов кликало мене без слів. Замість звуків крику лунав ритмічний стук. Скло покрилося павутинням тріщин і розсипалося на друзки. Все потемніло, залишився лише стук — ніби монотонно капала вода. Тук. Тук.

Тук. Мене похлопала по плечу чиясь рука в обшитій металом рукавиці.

— Гей, сонько, прокидайся. Вже сонце високо.

Я відкрив ліве зелене око. Наді мною стояла та сама дівчина-лицар. Я, мабуть, уперше побачив її без шолома при світлі дня. Лоб був високий, ніс прямий. Очі — мигдалевидні, великі, кольору темного горіха. Вона дивилася на мене без жодної уваги, навіть незважаючи на мою чудернацьку зовнішність. Мене це не особливо хвилювало, але зазвичай реакція була іншою.

— Ти ж наче з алхіміків, — стверджувально промовила вона й одразу перейшла до справи, — Тебе шукає Гійом. Просить, глянути на його палуга. Він якийсь знервований останнім часом. Другу ніч тулиться до мене, немов кошеня, а я навіть котів не люблю. Не можемо зрозуміти, що його бентежить.

Я відкрив друге око та прямо подивився на неї.

— Так, звичайно, гляну. А де сам Гийом?

— Блює після вчорашньої бормотухи, — відповіла вона, закотивши очі.

— Ну, це можна зрозуміти. Вчора він пив, як бик помиї, — хмикнув я, згадуючи вчорашній вечір, — Після такого краще сказати: головне, що живий. Я ніколи не обстежував котів-палугів, але теорію знаю. Дай тільки очі промити від сну.

Сонце й справді високо піднялося над лінією горизонту. Караванники збирали речі та закопували попіл від вогнища у пухку каштанову землю. Мулів та коней, що тягли повозки з товарами, вже запрягли. Я підійшов до свого тюка з речами, узяв шкіряний чурбан із водою, вилив трохи на руки та витер лице. Потім витяг із сумки шматок чорного хліба та в’яленого кабанячого м’яса. Дівчина стояла і терпляче чекала, поки я, жуючи свій похідний сніданок, перебирав горнятка та склянки з настоянками, шукаючи потрібну.

— Ага! Ось те, що може бути потрібним, — кивнув я, знайшовши потрібний еліксир, — Веди до звіра.

Без жодного слова вона повернулася та стрімко покрокувала вперед. Мені нічого не залишалося, як прослідкувати за нею. У повітрі стояла легка ранкова димка, яка пахла скошеною травою та димом від люльок вартових. Вкрита росою земля, виблискували в променях ранкового сонця, ніби хтось з багатіїв прикрасив її розсипами діамантів. 

Величезний звір стояв біля голови каравану та дивився кудись у далечінь, кумедно висунувши довгий рожевий язик. Уся кумедність одразу вивітрилася, коли він відкрив рота, позіхнув, і в його пащі показалися кілька рядів гострих, мов наточені ятагани, ікл. Незважаючи на них, дівчина почесала палуга за гострим вухом та подивилася у великі буро-жовті очі звіра. Кіт замурчав, нявкнувши від радості.

Яка неймовірно миловидна картина, подумав би я, якби не знав, на що спроможні ці кровожерні тварюки. Смілива дівчина. І як вона так спокійно грається з ним? Зазвичай лицарі змінюють звірів два-три рази за життя. Смерть в битвах серед палугів розповсюджене явище. Незважаючи на товсту шкіру, яку звичайною стрілою не проб’єш, і на блискавичну реакцію, якій можна тільки позаздрити, вони першими приймають на себе удар, захищаючи понад усе володаря. Вони першими й гинуть.

— Гарний, хоч і не молодий, — зробив я синовок, оглядаючи тварину здалека, — Я чув, його звати Рік? 

— Рікон, — виправила вона. 

— Вже можна його оглянути? — поцікавився я. Підходити без дозволу до палугів було небезпечно. 

Дівчина кивнула, взяла Рікона за холку та обережно зняла ошийник з пентаклем. Це було дивним. Я читав, що палуги не даються в руки всім підряд. 

— Ти ж казала, що ніби не любиш котів, та я бачу, вони від тебе просто в захваті! — присвиснув я, тримаючи власні руки в кишенях. 

— Я виросла в звіринці, — сумно всміхнулася вона та потріпала Рікона по холці, — Мій батько не мав синів і навчав мене, як правильно поводитися з тваринами. Хотів передати сімейну справу, але зірки вирішили інакше.

— Мабуть, прибутковий був бізнес, — присвиснув я та подумав, — Цікаво, хто вона така, якщо її батько мав звіринець по розведення палугів у власності?

Дівчина нервово смикнула плечем та відкинула довге пасмо волосся з обличчя. Її промовистий погляд дав мені зрозуміти, що я ляпнув щось зовсім не те. Усі приватні звіринці та розплідники так чи інакше підпорядковуються владі та стоять на обліку. Палуги — це не королівські пуделі. Аби хто цих небезпечних звірів розводити не буде. Тільки обрані, які мали вдосталь влади, грошей та, головне — персональний дозвіл від корони. Палуги не такі кровожерливі, як їхні дикі пращури, лише тому, що еліксири та срібний пентакль із сигілами стримують жагу крові.