Глава 2. Аркан 7 Колісниця

Глава 2. Аркан 7 Колісниця

Передбачення від карт: «Успіх у бізнесі, кар'єрне зростання, необхідність брати управління проектом у свої руки. Також Колісниця символізує відрядження чи поїздки. Цей аркан пророкує розвиток відносин. Іноді говорить про необхідність знайти баланс між емоціями та розумом, щоб не зруйнувати союз натиском.»

Вози поставили колом, коней розпрягли, почистили і наповнили їхні поїлки водою. Запаливши вогнище, хлопці взялися освіжувати тушки диких качок, що вполював один із вартових, який, на моє превелике диво, виявився жінкою. Дивний вибір професії. У столиці я чув, що існував особливий загін жінок-стрільців. Багато хто з цих фурій битви вижив після війни і подався у найми охороняти заможних панянок. Ходять чутки, що навіть у королеви є така захисниця. Може, це також одна з них.

У будь-якому разі ця жінка на повірці виявилася влучною мисливицею, а біло-рудий величезний палуг іншого лицаря, який відгукувався на ім’я Рікон, пильно вистежував здобич. За це він отримував левову частку м’яса та чухання за жовтим вухом із китицею. Палугів використовувала лише воїнська еліта. Наш військовий ескорт налічував аж двох таких звірів. Два — це зовсім немало. 

Волохаті гігантські створіння були поміссю сутінкового кота фелідая, якого можна було зустріти від північних гір Петах до південного моря Нанджи, та піщаних крокутів. Хижак був майже вдвічі більший за вовка, з широкою грудною клітиною, довгим хвостом і витягнутим писком, як у хорта. Їхні вуха були увінчані пучком чорного волосся, а в пащі виблискували два ряди гострих іклів. На волі цих створінь майже неможливо було зустріти. Якщо ж це ставалося, то один такий чорний демон міг розідрати ціле селище.

Прадід нинішнього короля видав наказ виловити цих істот і приручити їх. Довгі роки наша гільдія спільними зусиллями великих магістрів виробляла експериментальні зілля, щоб приборкати кровожерливих створінь. І таки винайшли Еліксир Непета, який давали новонародженим кошенятам. Пара крапель на день із молоком робила їх не такими дикими та спроможними підпустити до себе людину. 

У кожного був іменний нашийник із пентаклем, який передавав повну владу над звіром своєму володарю, навіки об’єднуючи їх невидимим ланцюгом. Лицар без тварини міг прожити, а ось якщо він гинув, то звір довго не протягував — максимум півмісяця. Чому так — алхіміки не розбиралися, бо всіх усе влаштовувало. 

М’ясо шкварчало на весело спалахуючому вогнищі. Сподіваюся, що ніхто з купців не додумався додати багряного пилу, аби хмиз швидше розгорівся. Якщо так, то від м’яса з такого вогнища печія не мине кілька тижнів. Лікується вона лише свіжим молоком, настояним на місячному камені під сяйвом безхмарної повні. До повні ще далеко — місяць тільки почав старіти. Отже, якщо у вогні був багряний пил, то кілька «чудових» тижнів нам усім забезпечено.

Нічний вітер приносив з собою звуки. Від табору кочівників лунали голосні пісні під флейту з гітарою. Піддавшись ним, хтось із купців дістав лютню та почав грати простий прилипливий мотив. Вартові не в такт музиці затягли довгу ліричну пісню про хоробрість і битву, про братів по крові, про вічну славу. На свій лад почали підвивати палуги. Після розділки м’яса жінка зняла кольчугу та шолом і взялася замінювати пір’я на стрілах. Вона виявилася набагато молодшою, ніж я уявляв. Напрочуд довге волосся кольору темного каштана з рудою іскрою вона зав’язала в тугий хвіст. 

Дебелий рудий лицар на ім’я Кальм, хазяїн одного з палугів, довго м’явся поруч із нею, пробуючи завести розмову. Не пройшло й пари хвилин, як він понурив довгі солом’яні вуса та відійшов до свого намету. Дівчина лише в’їдливо всміхнулася та кинула качину ніжку його коту. Палуг, зловивши м’ясо в стрибку, миттєво його проковтнув. Інші вартові засвистіли та почали жартувати зі свого не надто вдалого в знайомствах побратима. Більше її ніхто не турбував.

— Мабуть, вона з півдня, — подумав я, роздивляючись її обличчя у світлі багаття. — Але щось занадто мовчазна та відлюдкувата. 

Зазвичай уродженки півдня постійно про щось теревенили. Принаймні мені так завжди здавалося, коли я бачив їх на ринках та вулицях столиці. Міртуба, найбільше місто королівстві та його столиця, славилася своєю лояльністю до всіх народів. Будь-який дивак міг знайти в ній своє місце без зайвого засудження. Ви, мабуть, подумаєте, що це прояв розвитку впливу науки та мистецтв? Ані трохи — просто всім байдуже на всіх, окрім себе.

Частка холодної байдужості передалася і цьому столичному каравану. Ніхто так і не почув ім’я лучниці, та здавалося, що нікого воно не турбувало, окрім мене. Я навіть не певен, що колеги по загону його знають. Хоча й моє власне ім’я також ніхто не питав. В обозі мене всі так і кликали — алхімік.

Відбиток професії був дуже явний, як то кажуть — на все обличчя. Навіть на письмо з печаткою магістрату не було необхідності дивитися. Алхіміки дуже часто зазнавали тілесних ушкоджень під час наукових та практичних дослідів. Я мав купу наслідків від термічних та хімічних опіків на руках, шиї та по всьому тілу. 

Жахливі шрами на підборідді я сховав під густою темною бородою. Пощастило, що вона з часом почала рости після курсу припарок зі складного відвару. Його винайшли стародавні аптекарі на замовлення одного з королів минулої епохи. Вже не пам’ятаю його ім’я, але чув, що він почав лисіти і більше не міг носити велику важку корону, щоб приховати це. Я доволі добре вчився своїй справі, тому зміг правильно приготувати цей відвар. Якби помилився в дозах, то обличчя посиніло, як в потопельника, і довго залишалося б таким.