Глава 34. Аркан 14 Помірність

Глава 34. Аркан 14 Помірність

Порада від карт: «Як правило, поява цього аркану у розкладі означає щасливий випадок. Дві посуда з водою символізує стриманість і уникнення крайнощів у будь-чому. Це карта спокою, компромісу, витримки та вибору середнього шляху, тобто здатності до адаптації та терпіння, коли це необхідно. Контролюйте себе, вчіться співпрацювати та йти на компроміс»

Освітлена ліхтарями, повна гучних криків площа, змінилася темними тихими вулицями нічного міста. Веселий натовп зостався десь позаду, залишивши на згадку п’янкий аромат солодкої вишнівки, яку пролив не мене один з каменярів. Друга куртка за тиждень. Цій ще пощастило, від минулої залишилися самі лахміття.

Гаргуйль на одному подиху промайнув кілька кварталів. В мене крила ще не відросли, тому прийшлося бігти пішки. Блакитний амулет не згасав, вірно вказуючи мені напрямок. Чому я подумав, що він мене покликав з собою, вказавши на темний дим? Дурне питання, на яке в мене не було відповіді. Я просто відчув, що повинен там бути. Чого я не боюсь того, що мене чекало попереду? Все просто - якщо б міфічний звір хотів мені нашкодити, то йому нічого не вартувало відірвати мені голову на даху. Для цього, немає сенсу заманювати бозна куди.

Запущений в небо вогнеграй вийшов не просто вдалим, а дивовижним. Спочатку мене схвилювало, що він нетипово довго висить над площею, але зараз це була найменша з моїх проблем. Сподіваюсь нічого зайвого не згорить. Вогняний гарцюючий кінь освітлював мені шлях, підсвічуючі чорний дим, який клубився над однією з будівель. Згори це здавалося близько, але насправді бігти пару кварталів темними вулицями незнайомого міста, та ще радість. Декілька разів спіткнувшись об мішки, які стояли на узбіччі, я вже не так швидко пересував ногами. Тримаючись за забите стегно, я дійшов до потрібного будинку.

- Знайоме місце, - подумав я, роздивляючись освітлену жовтими ліхтарями центральну площу.

По центру майдану тихо дзюрчав фонтан, в якому після бійки в провулку купався Рікон, змиваючи з шерсті кров. Зараз коло нього когось очікуючи стояв сірий екіпаж. Це було десь по обіді, але відчувалося, що пройшло не менше тижня. Час дивна штука. Цілі роки можуть промайнути безслідно, а згадати нічого. А іноді за пару днів може статися більше, ніж у багатьох за все життя. В народі кажуть, що молодша донька богині Клото вирішує коли відрізати нитку життя і з якою швидкістю вона буде плестися. Найвеличніша з ткачих, наймудріша з босоркань, яка може позмагатися в дечому навіть зі своєю матір'ю, привела мене до вже знайомої будівлі.

- Мадам Моро, дивлюся, що ваша світлість ніяк не можете мене відпустити, - прошепотів я і попрямував до входу.

Вікна були темні і мовчазні, як і вдень, але я точно чув, що в глибині будівлі щось коїться. Ну, це і не дивно. Не просто так над верхнім поверхом зависла чорна хмара і сюди прямував гаргуйль. Ковані металом двері здавалися зачиненими і непохитними. Про Фіору залишилася лише згадка у вигляді бронзової, пташки з синьою, покритою ляпіс-лазурем, голівкою. Без надії сподіваючись, я штурхнув їх ногою і на мій подив, вони відчинилися.

- Гадаю, питати, чи є хтось вдома, не варто, - прошепотів я і зайшов в темряву.

Зірка-талісман не просто сяяв, він горів. Я фізично відчував жар, який від нього йшов. Добре, що камінь зараз не висить на шиї, бо мені вже остогидло змащувати опіки на шкірі. Коли я був тут вдень, нас вели через велику залу до приватних кімнат мимо сходів.

- Отже мені сюди, - подумав я, підсвічуючи амулетом собі шлях.

Ступивши на першу сходинку під ногами почувся хруст. Опустивши своє єдине джерело світло, я побачив на червоному килимі бите скло.

- Звідки воно тут?

Всі сходи були усипані дрібними уламками, які тьмяно віддзеркалювало блакитні промені. Можна забути про непомітність, але не смертельно. Тут і так вся будівля здригається. Незважаючи на цю неприємність, я попрямував на верх. Тяжко мені дався цей підйом. Важкий день, поганий сон і забите стегно давали про себе знати. На останній сходинці мені навіть прийшла богохульна думка – зупинитися і перепочити. Не думав, що старість та неміч так швидко постукає в моє двері. Попри все, я зібрав силу волі в кулак і попрямував вгору.

Далі було не краще. Перші сходи здалися квіточками. В голові паморочилося, в очах йшли кола і мене вирвало скудним обідом на ворсистий килим. Витерши рукавом рота, я сплюнув гірку слину. Між другим і третім поверхом, мені здалося, що я зараз помру. Мутило так, що я міг тільки повзати. Живіт перевертався всередині і з роту йшла жовч.

- Дідько! Що це за напасть? Я ніколи так погано себе не почував, а тільки за сьогодні мене труїли два рази. Може ще був третій, а я не відчув? – проскиглив я і повернувся на спину.

Піді мною лопалися дрібні уламки скла. На горі щось знову гучно заверещало і будівля затряслася. Я простягнув вгору амулет, в надії вловити момент, якщо стеля почне падати. Камінь висковзнув з рук і впав мені на груди.

- А! – закричав я від болю, піднімаючись з підлоги.

Камінь був настільки гарячим, що пропалив дірку в сорочці, залишивши на тілі опік.

- Щоб тебе лють пожерла, гівнюк малий! – вилаявся я і стряхнув його.