Глава 33. Аркан 9 Відлюдник та Сімка мечів

Глава 33. Аркан 9 Відлюдник та Сімка мечів

Порада від карт: «Одинокий розум шукає просвітлення на шляху до істини. Будьте обережні - підступність, обман, хитрість та зрада буде Вас очікувати на кожному кроці. Будьте пильними. Цілком можливо, що Вас сьогодні захочуть сильно надути, або навіть встромити ніж в спину»

Теплі сутінки заполонили місто, розтікаючись по ньому густим фіолетовим чорнилом. Сірий екіпаж винирнув з темного провулку і повільно виїхав на широку вулицю. Місто ніби вимерло. Порожні мовчазні вікна будинків не світилися, як завжди, грайливим світлом ліхтарів. Лавки та майстерні були зачинені. Не було чутно ані криків дітей, ані звичайного гаміру таверен, які тут були на кожному кроці. Я нервово зіщулилася, відчуваючи майже інфернальних холод. 

- Дивно. Така спека стоїть, а в мене мурахи по шкірі бігають, - подумала я, потираючи занімілі пальці. 

Бозна скільки часу в мене пішло на те, щоб відвідати кожне місце, в якому нитка Луїзи робила вузол. Сподіваюсь, це буде останнє. На диво, мене не почало охоплювати відчуття, що я гаю час. Це вже не суттєво - час давно втрачений. Все було не так. І це не через порожні вулиці, де здригаєшся від кожного шурхоту миші, яких розвелося тьма-тьмуща. Це вітало у повітрі - суміш небезпеки та темного липкого відчуття чогось невідворотнього. Ніби наді мною зависла велика темна хмара, яку неможливо відігнати. Хоча ні, це знову мій егоїзм - вона нависла над всім містом. Щось мало статися і залишилося два варіанти: боротися або тікати світ заочі. Мені потрібно більше часу. Спочатку знайду Луїзу, а потім вже обдумаю наступний крок.

Сховавши ці думки у велику скриню з написом “на потім”, я відвернулася від вікна. Вільда привітно посміхнулася. 

- От дурепа. Сидить собі, зуби сушить, і навіть не розуміє, що нас всіх чекає , - подумала я, дивлячись в блакитні очі дівчини, - Хоча чого це я? Ніби сама знаю більше. Чортова Делія. Якщо б не твої неосяжні кайдани, то я давно би з усім розібралася. 

Екіпаж промайнув ще один провулок і виїхав на центральну площу, сполошивши стаю голубів. Небо заполонило крилами. Птахи здійнялися у повітря, гублячи білі, як сніг, пір’я. Сніг. Мабуть, він вже давно йде на півночі. 

Ще раз подумки потягнувши за тонку червону нитку, я відчула, що пора виходити.

- Зупиняємося, - скомандувала я дівчині.

Без зайвих питань, вона двічі постукала в дерев’яну стінку і екіпаж зупинився біля фонтана. Скрипнули двері і я ступила на мостову з чорного граніту. Порожня центральна площа зустріла нас блиманням ліхтарів, які вже встигли запалити. 

- Що ти тут забула, Луїза? - пошепки запитала я у мовчазної площі, а вже голосніше кинула через плече Вільді, - Попроси возницю почекати нас тут. Не думаю, що ми затримаємося. 

Роздивившись навкруги, моє око впало на одну з будівель. В серці захололо і задзвеніло, ніби крижана струна скрипки. Вікна першого поверху були розмальовані білими квітами. Над входом красувався яскравий напис - “Чайна мадам Моро”.

- Куди далі, матінко? - тихо спитала Вільда.

- Сюди, - промовила я, вказуючи на важкі двері закладу. 

- Ви тут бували колись? 

- Ні, - похитала я головою, оглядаючи доволі красиву вітрину, - І ми це зараз виправимо.

Дівчина кивнула, та мовчки попрямувала до входу. Я ще раз прислухалася до своїх відчуттів. Нитка ніби вела сюди, але я чогось не розуміла. Все виглядало неправильно, як в кривому дзеркалі, що привозять на ярмарок здивувати народ.

- Стій. За мною, - скомандувала я, вглядаючись в темну підворотню. 

Провулок просмердів кров’ю, смертю та хімікатами. Хтось постарався все прибрати, але якщо відбитків трагедії не помітити звичайним оком, то це не означає, що їх немає. Знявши шовкову рукавичку, я присіла і доторкнулася двома пальцями до граніту. По шкірі пробіг холод, хоча каміння ще було теплим від денної спеки. В очах постала червона картина різанини.

- Тут загинуло чоловік десять, не менше, - прошепотіла я, - І ще був звір. Його різкий мускусний запах досі залишився на стінах будинку. Він був переляканий, але попри все мав захистити свого володаря. Цікаво, хто з лицарів вирішив вигуляти свою тваринку в середмісті? Ставлю на чорнявого, у рудого ніби розуму побільше.

- Що ви кажете, матінко? - перепитала Вільда, - Я вас не розчула.

- Нічого, просто думки вголос, - похитала я головою, знімаючи другу рукавичку, - Давай-но зайдемо всередину.