Глава 31. Трійка мечів та Шістка жезлів

Глава 31. Трійка мечів та Шістка жезлів

 Порада від карт: «Три проблеми. Настав час щось вирішити, відрізати, покінчити з чимось, як би боляче не було. На вас чекає черговий облом, неприємна звістка або болісне рішення. Так що зберіться, тримайте спину прямо і постарайтеся переварити це якнайшвидше. Щоб вилікувати розбите серце, треба спочатку признатися собі, що рана існує. Не відкладайте неприємну розмову. Це приведе Вас до перемоги»

На торговій площі ніде було яблуку впасти, щоб його не розчавила чиясь нога. Сонце майже сіло. Його промені ще освітлювали червону черепицю дахів, але на вузьких провулках Шарту вже панували теплі вишневі сутінки. Площу, де повинна була відбутися значна подія сезону, освітили яскравими ліхтарями та смолоскипами. Якщо не всі захотіли плентатися на арену через полудневу спеку, то зараз можна було впевнено сказати – зараз тут зібралося все місто. В столиці лицарськи турніри вже давно не були тим видовищем, задля якого збираються містяни, але в провінції на них ще був справжній аншлаг. Від малечі до старих дідів, що ще встигли побачити на власні очі святого Брухоса і заплатити мідну монетку за його благословення, прийшли розважитися, покричати, поставити ставки або просто подивитися на нічну ронську виставу, яка їх чекала. У повітрі літали аромати смажених земляних горіхів в солі та спеціях, пивного солоду, чогось дуже схожого на копчену паприку та п’янкого азарту.

Брязкаючи обладунками, я пробирався крізь натовп, звільняючи прохід для доньки бургомістра. За інших обставин я б нізащо не дозволив їй отак вільно пересуватися серед простого люду, проте як тільки вона з’явилася на площі, мені стало зрозуміло звідки в неї така впевненість - Летицію і справді всі любили. Чоловіки знімали перед нею капелюх, жінки ледь помітно згибали коліно або шанобливо кивали. Все це було невимушено, без особливої помпи і здавалося доволі природною поведінкою. За винятком міського божевільного, який голосив про початок апокаліпсису, ріки крові, проклинав всіх жабами та сараной, обіцяючи кару богині на наші голови. Такі всюди є. Мабуть, без них місто переставало бути справжнім. А так, в цілому, складалася якась занадто пасторальна картина. 

Мені цікаво, куди поділися всі ті жахливі чутки про те, що її бояться містяни, бо вважають чудовиськом-сновидою з Червоного замку?  І чи були вони взагалі? Чому діти б’ються за право нести подол її сукні, а дівчата з захопленням роздивляються її нове намисто, а не тікають зі страху світ за очі? Виходить, що все, що нам розповідали або було хибними здогадками, або виявилося відвертою брехнею. Вольфганг правий - нас дурять від самого початку, дозуючи навіть неправдиву інформацію по крихтам. Навіщо нас взагалі наймали? Ще й заплатили такі дурні гроші? Як на мене - Орден Білої Айстри з його монахами сам в змозі з усім впоратися без сторонньої допомоги. І це не беручи до уваги численну варту міста. Чи може пан Де Гійяр не настільки довіряє своїм людям, як всім хотілось би вірити?

В центрі майдану побудували трибуни, колом поставили дерев’яну огорожу та стовпи зі смолоскипами. Я вже збирався направитися туди, коли Летиція звернула вліво і попрямувала в сторону яскравих ронських наметів.

- Куди ви пані? - спитав я і поплентався за нею, понуривши голову.

- Я так і не отримала бажане передбачення перед весіллям і хочу це виправити.

- Дідько, ну якого біса? - зустрічатися з кочівниками раніше необхідного часу мені не дуже хотілося. Точніше, з одним конкретним роном. 

Лоскотні намети були прикрашені гірляндами з вимпелів та паперовими ліхтариками, в яких горіли свічки. Коло них стояли дерев’яні бочки, мабуть для того, щоб загасити полум’я, якщо спалахне вся ця бутафорна краса. У повітрі стояв легка димка аромату солодких південних пахощів, яка вдало перебивала кінський сморід. Летиція стрімко та впевнено крокувала до строкатого намету з великим чорним птахом, ніби добре його знала. Коли ми підійшли ближче, то виявилося, що птах також зшитий з дрібних лоскотів і не завжди чорного кольору. Сірі, кобальтові та малахітові шматки тканини зливалися в одну суцільну темну пляму, і були прошиті грубими нитками. На бочці біля нього сидів малий чорнявий хлопчина та висолопивши язика, щось вирізав з дерева. 

- Чорна пава зможе зараз мене прийняти? - запитала в нього донька бургомістра.

Малий здивовано викотив очі і впустив свій виробок з рук. Дівчина обережно притримала поділ рожево-бузкової сукні, щоб не забруднитися об мощену мостову, опустилась перед ним на одне коліно і підняла з землі дерев’яну свистульку у вигляді коника.

- Дуже гарно, в тебе вправні руки. Можна його в тебе купити на пам’ять? – спитала вона. По моїй спині раптово пройшла хвиля жару, ніби сонце на мить повернулося з-за Черлених гір, що доторкнутися до сталевої кіраси.