Глава 30. Двійка мечів

Глава 30. Двійка мечів

Порада від карт: «Настав час зупинитися і поміркувати, задавати правильні питання та давати чесні відповіді. Перш ніж діяти, вам треба розібратися в собі. Ви стоїте перед важливим вибором, який може вплинути на життя інших, тому подумайте добре, глибоко і холоднокровно. Що б ви не обрали - ви повинні спокійно прийняти наслідки»

Чорна хмара так і не принесла бажаний дощ. Вона обійшла місто, прямуючи кудись за вітром на схід. В цю хвилину, на шляху до монастиря, мої думки були такі ж похмурі, як і її темні опуклі боки. Насправді, є в мене здогадка, яку я не зміг промовити вголос при друзях. Шановне панство хоче залишити нас крайніми, а самим умити руки, якщо почнуться проблеми. Навіть не так - нас точно залишать крайніми, щоб не сталося. Інтриги між монархами та Святим престолом йдуть постійно. Це в них перманентний стан. Опинитися між цими двома владними гігантами - стати цвяхом між молотом і ковадлом. Як не крутись дзиґою, все одно розчавлять. Обидві сторони ведуть себе, як дві вередливі дитини, що, граючись, перетягують ковдру. Кожен бажає отримати більший шмат. Влада монарха в нашому королівстві не є абсолютною і від цього у Гравілона Першого сильно пригорає. Нижня палата, в яку входять голови всіх гільдій та верхня - яка складається з шляхетних можновладців, суттєво обмежують його діяльність. А ще, є Святий престол з Сяючою Адель, яка і сама би не проти зайняти головне місце на цьому параді марнославства. 

Остання війна, початок якої всі проспали, сильно похитнула авторитет молодого монарха. Офіційно звинувачувати його ніхто не став. Я теж не очікував такої стрімкої експансії одразу з трьох боків, проте чутки, що король витрачає більше на пишні прийоми та свої палаци, ніж на зброю - міцно вкоренилося в думці суспільства. Онуку славетного Морага Міцного можна віддати належне - він сам активно сприяв цим чуткам. 

Ельспет Добрий, батько Гравілона, також любив розкіш, але він безкровно об’єднав королівство, яке повільно котилося до громадянської війни. Під прізвиськом “Добрий” він увійшов в історію через те, що віддав частину влади крупним володарям земель, залишивши собі право на податки, управління гвардією та чималий список привілеїв. Сам же монарх зайняв роль медіатора та головного судді. Ні, він не самоусунувся від влади і не перетворився на номінальну бутафорію. Ельспет обміняв свою голову, на право інших сидіти у верхній палаті і придумувати, як збільшити свої статки. За це короля носили на руках, поки несподівано на трон зійшов його молодший син. Історія, що сталося зі старшим, досі прихована за сьома печатками. 

Де Гійяр та Де Санті не настільки великі фігури, щоб займати місце в верхній палаті. Проте їх спільний нащадок, об’єднавши дохідні землі на заході та півдні, і на додачу маючи гроші від експорту рідкісного коштовного каміння, цілком би міг на це претендувати. Лі якось дуже влучно підмітила: “Що треба чоловікам, в яких є гроші? - Більше грошей.” Ну, і влади, звичайно. Куди ж без неї?

Виклик до монастирю був неочікуваним. Я тільки-но повернувся з Кальмом до Червоного замку, щоб перехопити пару шматків хліба з шинкою, коли прибув монах і попросив мене терміново відправитися в дорогу. Дідько! Якесь безупинне родео! Не поїсти, не поспати, не подумати спокійно. Я скоро буду боятися присісти на стілець без очікувань, що з’явиться нова напасть, яка буде потребувати моєї уваги. 

- Який жаль, що я не додумався прихопити з собою чарівний тонік Мірайї, - заскиглив я собі під носа, вислуховуючи монаха. Кальм розуміючи на всі сто відсотків ці душевні страждання, поплескав мене по плечу: 

- Тримайся, друже. Я в тебе вірю, - сказав лицар та попрямував в покої Летиції.

Йому легко казати. Він зараз скоріш за все завалиться спати, а мені повзти на килим до ігумені. Навряд чи лицар розумів, як йому сьогодні пощастило. Якщо б не моя цікавість та шпигунка ігумені, його серце вже б перетворилося на камінь. До речі, навіщо я знадобився матінці? Маджері дала чітко зрозуміти, що вона не хоче мене бачити у своїх володіннях. Її можна зрозуміти - не кожен день всілякі приїжджі алхіміки підпалюють її монастир. Що змінилося?

Перебираючи в голові здогадки, я дійшов до бічних воріт монастиря. Густо заплетені блюзгом мури зустріли мене своїм нев’янучим смарагдовим листям. На його гілках вже висіли суцвіття, нагадуючи, що темний період року вже не за горами. Тільки погода про це не здогадувалася, або просто ігнорувала. Повітря було розпечене, як в середині літа. Природа в цьому краю веде себе дуже дивно. 

Двічі постукавши у ворота, я став чекати, коли хтось відчинить. На мій подив, це зробила не монахиня, а чоловік в чорному плащі. Він подивився в мої різні очі і велів слідкувати за ним. Послушницям богині прийшлося добре попрацювати, щоб прибрати той гармидер, який після нас залишився. Жінки та дівчата гнули спину під палючим сонцем, висаджуючи нові кущі троянд, замість згорівших. У повітрі стояв аромат квітів з тонкою нотою перегною і чогось хімічного. Примруживши носа, я глибоко втягнув повітря - аміачна селітра. А матінка молодець. Незважаючи на релігійні вчення - не нехтує новими розробками нашої гільдії. 

На мій подив, монах вів мене не в головний корпус і навіть не у шкільний. Звернувши у вузький прохід, ми почали занурюватися глибоко під землю. Довгими темними сходами ми крокували на нижні яруси будівлі. Стіни та стеля складалися з червоно-бурого каміння. Воно було вологе та блищало в темряві. Вода стікала по ним тонкими цівками та від цього здавалося, що стіни почали кровоточити. Химерне видовище. Внизу було не краще - вохко і задушливо, ніби земля нагріваючись, парувала. Дуже незвично для цієї пору року.