Глава 28. Аркан 10 Колесо Фортуни

Глава 28. Аркан 10 Колесо Фортуни

Порада від карт: «Скільки би багато часу Ви не витрачали на те, щоб спрямовувати корабель свого життя в потрібне русло та намагатися контролювати навколишні обставини, пам’ятайте - всі ми в руках долі. Наше життя переживає цикли злетів і падінь. Іноді все йде добре, але бувають періоди, коли нам здається, що земля руйнується під ногами. Колесо крутиться і так чи інакше - Ви пожнете те, що посіяли»

У візку серед сухого сіна лежали три монаха. Я переніс їх до шинка і поклав в залі на порожні столи. Вони тихо стогнали, але не прокидалися, блукаючи у заплутаних тенетах свого розуму. Замість них у возі тепер були загорнені в чорні савани тіла шинкаря та трунаря. Трохи подумавши, я заховав свою сокиру серед сіна, залишивши тільки короткий меч на поясі. Сокира занадто примітна. Це не зброя крадіїв та головорізів, тому може привернути зайву увагу.

Залишивши місто за собою, дорога вивела мене до цвинтаря в’язнів. Серед поховальних каменів, які брилями височилися над землею, росли сухі низькорослі чагарники та чорний полин. В моїх рідних місцях ставили дерев’яні каплички, прикрашені мушлями, в яких можна було запалити пам’ятну свічку, в столиці встановлювали гранітні монументи з кованими табличками, а тут тільки неотесані шмати породи різного розміру без імен. Лише затерті степовим вітром номери та ініціали нагадували, що це кладовище і тут знайшли вічний спокій колишні в’язні. Сумна картина.

Рікон, як я і очікував, чекав на мене біля іншої брами. Варти біля неї не було і це мене бентежило не на жарт. У місті, де більша частину займала в’язниця, в’їзд в місто не може залишатися без охорони. Зараз палуг розлігся у візку прикритий сіном. Сховати такого теля виявилося важче ніж я думав на перший погляд. Сусідство мертвих тіл звіра аніскільки не бентежило і я чув, як він гучно посапує позаду мене. Молода кобила повільно тягла віз на пагорб, ледь справляюсь з вагою. Він скріпив колесами і хитався, коли під колеса попадало дрібне каміння, розганяючи воронів, що переслідували від міста нашу траурну процесію. Хижі чорні птахи кружляли над моєю головою відчуваючи свою законну здобич. Пару десятків порожніх могил знайшлися у самому кінці кладовища.

- Ну, хлопці, приїхали. Тут ваша остання зупинка, - прошепотів я. Рікон висунув голову з соломи та нерозуміючі поглянув на мене великими очима.

- Ні, ти сиди. Це я до твоїх сусідів звертався.

Палило нещадно, на моїй кірасі можна було смажити яєчню. В голові почало паморочитися від сонця. Я підніс руку до лоба і поглянув в далечінь - біла будівля маєтку різко контрастувала на фоні червоних гірських хребтів. Мабуть він стоїть на невеликому пагорбі. Жар, що йшов від землі змушував очі обманювати розум. Біла будівля ніби піднялася над землею і висіла у повітрі. Диво, яке я вже бачив колись у морі, але вперше серед кам’яної пустки.

- Фата-моргана, - прошепотів я, милуючись маревом, - В Акритусі вже мабуть перший сніг випав, а тут пече, наче в дупі дракона. Дідько! Пішло воно все!

Розстібнувши кірасу, я зняв з себе розпечені обладунки і поскладав у віз з сіном, залишившись в своїй останній цілій сорочці. Щось не фартить мені з ними. Або тіло їх відторгає, або здійснюється прокльон від однієї ворожки з передмістя Пенефоріса, що має зле око та великий зуб на мене. Коли я вранці вистрибнув з кімнати її подруги, вона побажала мені в спину, щоб я втратив останню сорочку. Дівчина тоді багато чого побажала, цей прокльон ще не найстрашніше, що могло збутися. Сам винен, не треба було зустрічатися з обома.  

Добре, що домовини вже були викопані. Лопата та лом знайшлися на дні візка і це облегшило мені завдання. Надівши широкополий плетений капелюх трунаря, я почав засипати тіла бурою, наче запечена кров землею. Яка марна смерть. Можна було все вирішити простіше. Хто б що не думав, лицарі - не головорізи, яким байдуже на чуже життя. Забираючи в людини іскру життя ти не доповнюєш нею свою власну, а навпаки - згасає також якась частина тебе. Спочатку, цього не відчути, проте з кожним наступним разом порожнеча стає все глибше, поки не стане прірвою у небуття. І тоді не вистачить і моря джину, щоб залити її.

Грунт був сухий та кам’янистий. Уявлення не маю, хто і як тут копав ці домовини. Мені навіть закопувати було не просто. На пагорб землі, під яким знайшов останній притулок шинкар, я поклав його золотий зуб. Мабуть було б розумніше залишити його собі і продати якомусь не дуже розбірливому ювеліру, проте я не зміг це зробити. Я не хотів смерті цього хлопчини, будь чиєї смерті, без необхідності. Навіть Фіору треба дістати живою, щоб вона змогла заплатити перед правосуддям. Але вже вийшло, як вийшло. Засуджувати монаха за вбивства я не буду, нехай з його гріхами розбирається богиня. Або як завжди, Святий престол намалює нову індульгенцію, з якою йому мабуть краще буде спати ночами. Рікон загарчав низько та загрозливо, вириваючи мене з роздумів.

- Це всі, чи ще є? – вигукнув чоловічий голос.

Я повільно підняв голову. Блакитний плащ лицаря розвивався на вітру. Йому також було спекотно в латах. Це було помітно по змарнілому вигляду навіть з такої відстані. Цікаво чи знає він в обличчя справжнього трунаря?