Глава 27. Вісімка жезлів

Глава 27. Вісімка жезлів

Порада від карт: «Сьогодні на вас чекає удача. Ваші рішучі та активні дії несподівано принесуть бажані зміни у ваших справах, або принаймні сьогоднішній день прийме щасливий оборот. Зміни можливі навіть там, де справа, начебто, застопорилась навіки. Якщо ви збиралися сьогодні почати щось, то у вас є хороший шанс досягти успіху швидше, ніж ви розраховували»

Чорний ворон сидів на черепі коня та ритмічно довбав його довгим міцним дзьобом, сподіваючись щось відшукати у вже давно сухих кістках. Відчувши стукіт копит та присутність хижого звіра, птах з невдоволеними криками злетів у повітря, покинувши свою важливу справу. 

Гарячий степовий вітер дмухав зі всієї сили, перебиваючи звуки барабанів, які гучно били у моїх вухах. Гонзо летів крізь кам’яну пустку, здіймаючи стовбури червоного пилу, наче вільний птах, що нарешті зміг розправити крила. Люблю цього коня. Тільки побачивши його на кінному базарі, я з першого погляду зрозумів, що він коштує кожного золотого Бартоломія, якого за нього просив смаглявий заморський купець. Більшість тварин торговці обпоюють всілякими зіллями, щоб приховати їх запальний темперамент. В цьому випадку, або вони забули це зробити, або дали замалу дозу. В будь якому разі, молодий скакун був гарячий, немов розпечений до білого шмат вугілля, що вистрілив з пічки. Цим він мене і підкупив. Ми дещо з ним схожі – завжди готові прийняти виклик долі.

Скільки себе пам’ятаю, я завжди був хорошим бійцем. Ще змалку мене вчили битися та відстоювати себе. В маленькому рибацькому хуторі, що загубився між лісами та морем на краю світу, по іншому дітей не виховують. Спочатку ти повинен вміти приборкати себе, потім інших, а тільки після цього братися за головного ворога та друга кожного моряка – безкрайнє синє море Птах з його мінливим, як в молодої панянки, характером. Як же я хочу знову зануритися у прохолодно солону воду і змити з себе цей рудий пил, відчути ніжний дотик хвиль та подих ранкового бризу на своїй шкірі. В підгір’ї немає великої води. Тільки солоні та прісні озера де її рівень доходить лише по коліно. Тут навіть лазень не треба. Вода в озерах настільки гаряча, що іноді вистрілює в небо високими гримучими стовбурами. Один з таких ми тільки-но пролетіли. Зненацька, він накрив нас гарячою солоною водою, навіюючи спогади про далеку морську стихію.

Десь годину тому, я стояв в центрі арени переможно салютуючи позиченим в друга пірначем скаженіючому від азарту натовпу. Може це в мені зараз говорить пляшка джину, але краще ніж сьогодні я не відчував себе вже давно. Смак небезпеки змушував швидше битися серце в грудях разгоняючи застоялу кров. Я відчував, як вона циркулює по моїм венам та б’є барабанами у вухах оживляючи давно забуті спогади.

Рудий вже вдруге встигнув потрапити у халепу всього за кілька днів, відколи ми прибули в ці прокляті землі. Не на мить не можна залишити цього добряка без нагляду, завжди знайде якесь відро з лайном собі на голову. Обидва рази його врятував не я. Спочатку якійсь зустрічний рон своїми штучками підкрутив йому мізки, а зараз Вольфганг вчасно знайшов протиотруту. Ну, нічого, допомогти я не зміг, але можу помститися, відповівши ударом на удар.

Я відразу зрозумів, що щось сталося. Це вітало у повітрі. Як тільки бій був завершений, загуділи труби, вибіг переляканий бургомістр та оголосив, що фінал турніру відбудеться ввечері на центральній площі і велів всім розходитися. Арена перетворилася на пекло. Веселі крики народу перетворися в образливий гул, який не бажав замовкати. Голодний до крові багатоголовий звір ще не встиг насититися здобиччю та волів продовження бенкету. Коли йому це не дали зробити, він почав гарчати та показувати свої зуби. Маю віддати дань поваги вартовим Шарту, які зі всім можливим дипломатичним підходом пінками вигнали всіх особливо не згодних, і встали широким колом, охороняючи арену.

Мені не дали побачити Кальма, коли всіх виводили бічним виходом з тенту лицарів та ложі вельмож. Серед натовпу зустрілася знайома монахиня, котра мені коротко переказала що сталося і заспокоїла. Привітна дівчина, наче її звали Софіко. Моя впевненість в цих словах розвіялася, коли згодом винесли чорняву служницю на ношах. Не впевнений, що дівчина була жива. Отрута вказувала на помах крила вже знайомої мені рідкісної маленької пташки. Фіора, за твою спробу вбити мене помстився Рікон, коли пошматував твої людей в провулку. А за Кальма це зроблю я. Зазвичай дами з гострим лезом та секретами моя слабкість, але не цього разу.

Шлях помсти пролягав до сусіднього поселення каменярів, що лежало у самому підніжжі одного з хребтів Черлених гір. Місцевий алхімік Дієго сказав, що скоріш за все королеву крадіїв треба шукати в Червоному Монті. Дивна назва для міста. Я би подумав, що це якійсь підпільний ігровий клуб, бар або бордель. На це колишній коханець Фіори лише посміхнувся і припустив, що я давно не виїжджав далеко від великих міст. Не всі поселення мають красиві та милозвучні імена, в провінції більшість має ось такі. Насправді це було не так, але виправдовуватися було зайвим.

Від того ж Дієго, я дізнався, що буре каміння, з якого був побудований весь Шарт і пів країни видобувають з кар’єрів цього невеликого містечка. Постійно проживаючих жителів в ньому було мало. З першої ранкової зорі та до останнього променя сонця тут працювали сотні, якщо не тисячі в’язні зі всього королівства. Їх привозили групами та селили в бараках, які охоронялися королівською гвардією. Деякі з бранців витримували лише пару місяців та гинули від важкої праці, легеневих хвороб та нещадного сонці, а інші жили по декілька років. В будь якому разі, надто довго тут ніхто не залишався.