Глава 25. П'ятірка жезлів

Глава 25. П'ятірка жезлів

Порада від карт: «Не бійтеся помірятись силами з іншими, навіть у новій для вас області. Сьогодні ви повинні бути у формі, тому що вам доведеться підтвердити свою майстерність. Не важливо, чи йдеться про змагання з конкурентами, про протиборство двох думок або про психологічне змагання з близькою людиною: ви повинні відразу взяти бика за роги і довести, що ви, як і раніше, на висоті. Якщо ви проведете бій чесно і до того ж з повною віддачею, перемога вам забезпечена»

Арену заполонили співочі звуку сталі. Вони прорізали своїм дзвінким лязгом крики натовпу та змушували серце битися швидше. Леза вдарялися один об одне розкидаючи міріади іскор. Під палючим сонцем підгір’я, підіймаючи стовпи бурого пилу, лицарі билися за приз. Ну, хоча б з жеребкуванням пощастило - Гийому випали найсильніші супротивники, серед яких на щастя поки що не опинилося майбутнього чоловіка Летиції. Даю десять до одного - пан Де Гійяр змахлював, щоб його майбутньому зятю не зіпсували обличчя. Він був вправний хлопець і точно вчився у кращих південних майстрів меча, але до їх рівня не дотягував і точно не мав справжнього бойового досвіду. Ні, до техніки питань не було, вишкіл він отримав добротний, але занадто вже рафінованими були його рухи. Юнак рухався різко та ламано, немов дерев’яна лялька на ниточках.

Він тільки що пролив кров свого другого супротивника, залишивши йому переможний червоний розчерк на шиї. Хлопця звали Стефано, а от хто був супротивником, я не почув. Судячи з обладунків – хтось з місцевих дворян. Натовп голосно підтримав переможця криками та аплодисментами. Всміхаючись він вклонився та пішов в тент для лицарів під тріумфальний звук горна. Забили барабани і на арену вийшла наступна пара претендентів на винагороду.

Я сидів поруч з надутою Лі та спостерігав за бійцями на арені. Дівчина ображено намурмосилася і стала схожою на збентежену яскравим світлом сову. Може через мою витівка з благословенням, або через поцілунок Гийома, чи за все одразу. Нічого, якось переживе наші невеличкі жарти. Якщо вона змогла сплутатися з людиною сивого кардинала, то і з цим впорається. Чесно кажучи, я не хотів їй допомагати прокинутися. Хай би і далі залишилася в тій темній кімнаті з химерною потворою. Може це і жорсткого, але те що вона робить за нашими спинами – справжня зрада. Так, в нас з нею не бойове братерство і ми не клялися у вірності один одному, але зараз ми працюємо разом і повинні прикривати, а не плести інтриги.

Два прості хлопця махали старими, погано доглянутими мечами, забувши, що вони зараз не в полі садять жито, а б’ються на арені. Ані техніки, ані вправності. Таких перемогти простіше простого. Натовпу на все це було байдуже. Він кричав, свистів та аплодував однаково, як професійним лицарям та дворянам, так і простим ненавченим битися селянам. Спробувавши першу кров, цей дикий багатоголовий звір жадав ще. Я відвів очі від цієї сумної картини та задумливо поглянув в бік на дівчину.

Коли вона билася в конвульсіях липкого мороку, я хотів тихо зачинити двері в кімнату та залишити її зі сном сам на сам. Їй пощастило. Мені це не дали зробити. Амулет з сірим камінцем лежав на столику поруч з ліжком. Він пульсував яскравим світло та ніби кликав його взяти. Рани від татуювання на спині запекли і я чітко зрозумів що повинен робити. Підкоряючись цьому потягу, я вилив на її перелякане спляче обличчя склянку води. Очі дівчини розплющилися, а далі – вже справа техніки.

Нарешті один з сільських хлопців отримав гардою по зубам і виплюнув кров з рота на землю, закінчуючи цим двобій. Я  не слідкував за боєм і був майже певен, що це сталося випадково. Люди радісно привітали переможця своїми криками. Я теж поаплодував та задумався.

Чому я так вчинив? Не знаю. Останнім часом я почав робити багато того, чого б ніколи не зробив раніше. Хоча б, покликав служницю на вечірнє побачення. Чи це вона мене запросила? Не важливо. Тепер я не знаю чи варто на нього йти. Я хотів повести її на вечірню ронську виставу і подивитися чим може здивувати глядачів це дивакувате плем’я. В світлі останніх подій навіть не знаю наскільки тепер це вдала ідея.

Вся проблема в Жакері. В тому чорнявому рону, який врятував мене і покликав піти з його табором заплутаними шляхами долі. Приїхавши з бургомістром до їх наметового містечка на торговельній площі, я старався не піднімати очей. Жінки і чоловіки, старі і малі горювали. Вони кричали, плакали на голосили, зустрічаючи тіло старої ронської жриці. Бачити його чорні очі з золотими іскрами було для мене зайвим тягарем. Кожною частиною тіла я відчував цю пекучу біль втрати. Чому я так гостро сприйняв її смерть? В мене не було на це відповіді.

Нові лицарі на арені виявилися вже кращими бійцями. Здоровенний чолов’яга з гербом варти Шарту на обладунках змагався з юнаком роду Де Санті. Можливо якимось братом нареченого Летиції, вони всі на одне обличчя. Молодість та імпровізація зіштовхнулися зі зрілістю та досвідом. Вартовий бився ритмічно та вправно, кожний удар був відпрацьований роками. З однієї сторони дивитися на нього було одне задоволення, як на танцівника, який знає всі свої па та робив їх безліч разів. З іншого, рухи та випади чолов’яги були очікувані і тому - неефективними. Юнак його розкусив вже на другий хвилині і почав потрохи ламати ритм бою своїми неочікуваними стрімкими випадами. У вартового був беззаперечно великий досвід, але роки все одно беруть своє. Хлопцю лише треба протриматися хвилин з десять, а може й менше, щоб вартовий почав збиватися і остаточно втратив перевагу на арені. Ось тоді можна буде почати закінчувати з ним. Старого пса новим фокусам не навчиш.