Глава 24. П'ятірка кубків

Глава 24. П'ятірка кубків

Порада від карт: «На цій карті зображен туман скорботи. Проте його темні тенети не вічні. Коли він розвіється, то ви зрозумієте, що минуле тихо залишає вас, йде геть, а прекрасне майбутнє вже світиться на горизонті. Людина на карті, одягнена в чорну мантію, плаче над розбитим кубком. Вона не усвідомлює, що навкруги є ще багато повних кубків. Коли ви перестанете сумувати за минулим - оберніться. Ви побачите можливості, які на вас чекають»

Нічне повітря принесло очікувану прохолоду після спекотного дня. Воно обвіювало мою шкіру, заспокоюючи хвилювання та розум. Тонкий місяць закотився за один з білих піків Черлених гір, залишивши світ в непроглядній темряві. Десь в чорному оксамитовому небі серед мерехтіння зірок літали сотні кажанів. Їх протяжні пискляві крики перепліталися з піснями жаб у ставку, створюючи неймовірну какофонію звуків. Сьогоднішній вечір виявився складнішим ніж я очікувала. Коли з міста повернулися траурні екіпажі, мені ніхто нічого не розповів. В цьому не було потреби. По виразу обличчя Кальма і так можна було все зрозуміти. Простодушний хлопець щиро переживав через смерть старої віщунки. З якого це дива? Не знаю, не моя справа. Нічого мені лізти в його душу та копирсатися в почуттях рудого лицаря своїми брудними пальцями. Тим паче, він зі мною відмовився розмовляти. Моє чатування завершилося з пів години тому і я чула як він гуркотить обладунками за стінкою в будуарі.

Кімната була завалена новими лахами, які я від нічого робити вирішила розібрати разом з донькою бургомістра. Мила молода дівчина виявилася доволі простою в спілкуванні і ми прогомоніли весь вечір як справжні подруги. Летиція не скільки не була схожа на пихатих багатійок, любила книги, астрологію та рибалити в ставку. Якщо б це почула Афродезія, то мабуть не повірила, що благородні панянки не цураються запаху риби. Вечеря пройшла непомітно. На мою радість, зі мною ніхто не встиг познайомитися чи навіть заговорити. Жінки тут виглядали як справжні королеви, а поводилися гірше базарних пліткарок. Побувши лише пару хвилин в їх оточенні, я стала значно серйозніше відноситися до свого нового образу та ролі. Все таки шкода, що я не взяла з собою Дезію. Білявка була справжнім кошмаром, але хоча б розумілася на всіх цих ганчірках та піруетах.

Сидячи на підвіконні тісної кімнати, я дивилася в темну далечінь, вдихала свіже нічне повітря та думала. В такі ночі мені завжди ставало трохи сумно. Може через хвилювання чи після побаченого, сон до мене не йшов. Зазвичай в такі безсонні ночі я брала лук і йшла на ристалище. Стрільба давала зняти напруження після складного дня. Тут таке робити не можна, бо мене неправильно зрозуміють. Цікаво, скільки залишилося до світанку? Якщо так просиджу до ранку, то завтра буду виглядати справжньою панянкою, яка раніше обіду і носа не показує з купи м’яких подушок.

Закривши вікно та погасивши ліхтар, я вклалася в ліжко, але думки відмовлялися так просто залишати мою голову. Чого ці два довбня на мене так вз’їлися? Спочатку один, а потім і другий. Ну, отруїла я їх трохи, але це ж не було смертельно. Вони повинні розуміти - з ослабленим супротивником легше домовлятися. За стінкою почулися шурхіт та тихе схлипування.

- Лицарі також плачуть, - іронічно подумала я в голос та почала лаяти лицаря вздовж і впоперек. Шурхотіння стало чути гучніше, схлипування переросло в скиглення.

- Ти ба, який тендітний попався! Падлюка, лежить зараз там за стінкою, шурхотить, ніби великий рудий пацюк, та збирає слізки в кулачок. А я тут переживаю через нього, як дурепа.

Оглянувши темну кімнату, я на осліп запалила свічку. Блякле полум’я плювалося іскрами та давало мало світла.

- Може сходити перевірити? – подумала я і прийняла рішення, - Треба остаточно з’ясувати причини його поведінки. Остогидли мені безглузді лицарськи насмішки. Хоч вони і довбні, але ж повинні бути причини.

Накинувши легкий розшитий бісером шовковий халат, я взяла свічку, підійшла до дверей в будуар та двічі постукала. Шурхотіння стихло на мить і майже одразу продовжилося, ставши гучнішим. Я ще раз постукала, але відповіддю мені був той самий шурхітливий звук. Зробивши глибокий вдох, я взялася за холодну ручку та потягнула за неї.

Будуар яскраво освітлював великий білий місяць. Він зазирав за декоративну ширму, виблискував у кольорових пляшечках олії та виглядав з води, яка залишилася на дні бронзової ванни після вечірнього вмивання Летиції. Софа була порожня, як і весь будуар. Дивно, і де це дівся Кальм, який повинен був вночі стерегти доньку бургомістра? Може сидить в її кімнаті?

Я відчинила наступні двері. Десь далеко цокав годинник. Його ритмічний звук змушував мене нервувати. В кімнаті було хоч в око стрель, світла від вогню свічки вистачала лише на пару кроків. Великі вікна були закриті портьєрами для захисту від білого сяйва, що лилося ззовні. Десь в куті почувся знайомий шурхіт. Піднявши свічку вгору, я силувалася побачити хто там плаче. Голос точно не був схожий на глибокий баритон рудого. Дідько, невже на Летицію лунатизм напав? І де вештається бісів лицар?

Підійшовши ближче до джерела звуку, з темряви виглянула тендітна дівоча фігурка. Світло від свічки відігнало від неї тіні проявляючи голівку з довгим волоссям та тендітну фігуру. Вона сиділа серед лахміття та тихо плакала, закриваючи руками обличчя. Сльози лилися цівками крізь подерті пальці по червоним щокам. Руки були вкриті подряпинами та опіками, ніби вона витягувала цвяхи з вогню.