Глава 23. Королева мечів

Глава 23. Королева мечів

Порада від карт: «Сьогодні вам може вдасться фантастичний трюк. Якщо ви досі відчували себе стиснутим, залежним від когось чи чогось, то тепер у вас є шанс прийняти правильне рішення і раз назавжди звільнитися. Але дивіться, щоб це прагнення незалежності не вилилося у війну проти всіх, яка може повести вас по хибному шляху»

Сонце наближалося до зеніту. Воно спалахувало жовтими проміннями крізь заплетені зеленню вікна і губилося в них. Вже цілі півгодини алхімік старанно виводив літери на шматку паперу. Навіть язика іноді вивалював від приступів натхнення. Метою цих не людський творчих потуг була спроба зробити його шкрябання схожим на каліграфічний почерк кравця з ательє «У Клода». Вперше в житті, я відчув себе в ролі коханки, яку потайки провели в кімнату на другий поверх і наказали тихо поводитись. Навіщо була така таємничість, я не дуже розумів.

- Тебе не повинні помітити, - прошепотів Вольфганг, коли ми перелазили через паркан внутрішнього двору, - Тут живуть добрі люди і вони мені допомагають, але більше ніж треба вплутувати їх в нашу мутну справу я не збираюсь.

- Добре, як скажеш, – погодився я.

Рікон лежав на боку під моїми ногами і в’яло катав по підлозі помідор, який витяг з корзинки. Коти всі такі, і не важливо, яких вони розмірів та норову.

- Ну що там? Ще довго? – вже вкотре я спитав. Хлопець знову вивалив язик, виписуючи трикляті завитки. Хоч би слину не почав пускав.

- Поки ні, в мене погано виходить його великі букви. Він занадто майстерно їх вимальовує.

- Три листи назад ти говорив теж саме, а минулий був дуже правдоподібним. Навіщо так старатися?

- Пан Клод давно працює з королевою крадіїв. Яким ще чином він би зміг виставити настільки низьку ціну на свої тканини? Ти знаєш, що на тобі зараз вдягнуто?

- Звичайна паволока, - відповів я, оглянувши свій костюм винного кольору, розшитий тонким малюком золотих риб.  

- Це справжня порфіра - задоволення доступне лише дуже багатим людям. Таку носять герцоги, воєводи та голови святих орденів. І на тобі вдягнені не обноски з їх плеча – всі речі абсолютно нові.

Я погладив кольорову візерунчасту тканину. Алхімік був правий, насичений колір виглядав майже як справжній рубін. Щоб закуповувати коштовні шовкові й золототкані тканини так дешево, треба обходити митні кордони. Дідько! Як я сам одразу не здогадався?

- Лише за один невеликий сосуд барвника з червоної водорості ткацькі ремесленики пропонували минулого року майже три срібних монети. А ми скільки заплатили за весь одяг? І це не рахуючи вишивки, фурнітури і того, що ти купив готовий одяг, а не просту тканину. Отже, повір мені - Фіора знає почерк свого працівника. От скажи мені, як оце можна забути або з чимось переплутати? – хлопець ткнув мені в носа лист зі складним до дурноватості почерком кравця.

І знову алхімік правий, а я лише дивлюся на нього, як тупий баран. А колись був в цьому кращій.

- Ти чув, що казав кравець про знижки? Він дає їх приїжджим купцям, а не вони йому. А де в підгір’ї Клод бере ці тканини? Витаскує з дупи Черлених гір?

- Навіщо він продав контрабанду незнайомцям? – я задумався в голос, - А якщо ми би здали його бургомістру чи королівському збирачу податків? Або хоча б митникам?

- Я сказав кравцю, що від Дієго, тому нам це і запропонували. Він місцевий алхімік і колишній коханець Фіори. Ми зараз в домі його сім’ї.

Я підвівся, інстинктивно вихопивши меч. Порушити декілька законів за пів дня і навіть не зрозумівши цього, це новий власний рекорд. 

- Я клявся на крові захищати королівство від контрабандистів і піратів! - гримнув я в усю горлянку, - А тепер з ними сплутався!

- Тихіше, тихіше, - замахав руками алхімік, - Не підіймай галасу. Дієго давно з нею немає ніяких справ.

- І ти віриш йому?

- Вірю, вірю, він, просто молодий хлопець, який зв’язався з поганою компанією. В його віці і не таке буває.

- Тобі вірю. Хоча всі ви алхіміки пройдисвіти.

Рікон гучно рикнув і раптово штовхнув мене. Ледь встигнувши згрупуватися, я влетів в алхіміка і зніс його разом зі столом і стільцем. Хлипкий стіл розвалився на друзки, з сусідніх полиць градом посипалися горщики з рослинами, накриваючи нас під землею.

- Ану злізь з мене! - кричав він, намагаючись вибратися з під мене, поки я збирав думки докупи.

- Ти що думаєш, я спеціально тут приліг?

- Що тут коїться? – крикнув жіночий голос.

Ми обидва завмерли, лежачи на підлозі. Я почув як палуг загрозливо зашипів на володарку цього голосу.

- Ану тихо! Бо зараз в мене отримаєш! – крикнув я і почав підводитись.