Глава 22. П’ятірка мечів

Глава 22. П’ятірка мечів

Порада від карт: «П'ятірка мечей закликає визнати існування чинників, що обмежують нашу діяльність, і усвідомити, що, незважаючи на всю нашу рішучість, ми не можемо з власної волі змінити обставини. Одна з переваг дорослішання полягає в тому, що ви починаєте розуміти, що в житті не буває просто чорного та білого, а все в ньому постійно змінюється»

Промені сонця доторкнулися до моєї шкіри і від них стало спекотно. Вся ніч пішла на те, щоб зрозуміти від чого померла стара віщунка. Надія на допомогу від сім’ї місцевих алхіміків справдилася і мені залюбки надали в користування їх обладнання. Якщо бути зовсім чесним, то вони були в захваті, і від цього мені стало трохи не по собі. В мене ніколи не було учнів і в столиці моя робота вважалася доволі посередньою. Великих винаходів я ще не робив, значної теми для дослідів не було, і в основному я виконував замовлення по стандартним рецептам, допрацьовуючи їх на свій розсуд. І то, лише через те, що старі мікстури та еліксири цього потребували. Наука не стоїть на місці. По простому – я марнував життя, крутився як міг, щоб оплачувати оренду лабораторії, і жив надією, що колись мені випаде шанс себе проявити. Мабуть, ось він і є. Але, як завжди це буває, в такі моменти очікуєш чогось іншого.

Мірайя і Дієго на цю ніч стали моїми малими чарівними феями, які були готові виконати будь яку забаганку. Я навіть задумався, що коли повернуся в столицю, треба взяти собі когось в помічники. Вони наполегливо працювали разом зі мною до ранку, допомагали проводити досліди, мили колби, змішували інгредієнти, вислуховували мої висновки та домисли, і дозволили безкоштовно брати будь які алхімічні реагенти та матеріали в їх магазині. Під ранок мене майже силоміць змусили піти подрімати хоча б кілька годин, і вклали в кімнаті їх дядька. Тут я і прокинувся. Ті не довгі часи передсвітанкового напівсну принесли краплю забуття від усього, що коїлося вчора. 

На зорі до мене прийшла кішка. Спочатку вона обережно принюхувалася насупивши ніс та примруживши вуха. Потім, наче визнавши за свого, почала тертися своїми кудлатими боками. Я підглядав за нею одним оком, роблячи вигляд, що сплю, щоб не злякати. Кішка була гарна, з димчатою шерстю. На її лапах були плями, які нагадували браслети, а на шиї, плечах і стегнах — розімкнені кільця. Звірятко мало різні очі, один був жовтий, а інший блакитний. Майже як в мене. Дивина та й годі. Вона покинула мене перед світанком, на останок облизавши мій ніс шершавим язиком.

У повітрі духмяно пахло сніданком. Мій шлунок забурчав, нагадуючи, що в ньому давно нічого не було. Швидкий перекус опівночі не рахується, бо то були лише яблука. Смажена яєчня з беконом і тушкованими овочами глушила запах хімікатів і спирту, що навіки застрягли в моєму носі. Так багато вночі я не працював вже багато років. Останній раз це було перед здачею екзамену на срібну печатку, щоб продемонструвати вченій раді свої вміння. 

В двері тихо постукали, згодом ще раз, вже трохи гучніше. Зробивши чималі зусилля, щоб відшкребти себе з ліжка, я почав повзати по підлозі в пошуках взуття. Кімната була заставлена різноманітними рослинами в горщиках. Судячи з усього, вільну кімнату Мірайя використовувала замість оранжереї. На мою думку, тут тільки мавп не вистачало, які б лазили по ліанам, що заплели всі стіни та стелю. В бестіаріях їх зображували прудкими підступними створіннями, які жили на далекому сході.

Зібравши в купу листи паперу з висновками роботи, я спустився вниз. Магазин ще не відчинився, заспана Мірайя сиділа за столиком у внутрішньому дворі замислено роздивляючись свій невеликий садок. Вона палила люльку з чимось ароматним, та потрохи відсьорбувала з великої кружки.

- Я зробила тонік, хочете? - дівчина кивнула на ошатний глечик на столі, -  Він абсолютно натуральний.

- Чому б ні, гірше мені від нього точно не буде, - відповів я і налив собі трохи напою, - Що це?

- Зробила зі своїх трав у саду.

- Він дивовижний! Це ваш власний рецепт? Вам треба його продавати!

Після першого ж ковтку рожевого напою, я відчув що в голові прояснилося, сон почав пропадати, а кров в моєму тілі побігла швидше.

- Я б залюбки, але не можу, - спокійно промовила вона, випускаючи з роту димні кола, - Це не затверджений рецепт, я не маю права його виставляти на прилавок. Якщо хтось дізнається, в мене віднімуть ступінь і тоді буде зовсім сумно.

- Розумію, - кивнув я, - Не пробували податися в велике місто та спробувати довчитися?

- Ні, немає грошей, щоб оплатити рекомендацію від когось вище нас по рангу. А без нього гільдія не допустить до вченої ради.

- Так. Самоучок в нас не люблять, - пробурмотів я, допиваючи в один ковток тонізуючий напій.

З дверей вийшов Дієго. Хлопець тримав у руках тарілки з ароматною їжею від якої йшла пара. Він поставив їх на перевернуту бочку, яка нам слугувала столом.

- Щось нове з’ясували, поки я готовив? – спитав він, і потягнувся.

Я пригнічено подивився на сяюче ентузіазмом обличчя молодика. Не знаю, як в нього це вийшло, але виглядати він настільки бадьорим, що здавалося, ніби і не працював з нами поруч всю ніч. В нього єдиного вистачило сил дожити до ранку, приготувати щось на сніданок і навіть збігати за свіжими яйцями на ринок. Просто золото, а не людина.