Глава 20. Королева пентаклів

Глава 20. Королева пентаклів

Порада від карт: «Не слухайте нікого та не давайте вами маніпулювати. Спокійно та послідовно робіть те, що задумали раніше. Адже ви знаєте, що добре вино визріває роками. Ось і не забувайте про свої довгострокові плани. Обробляйте свій виноградник терпляче та старанно, щоб він одного прекрасного дня дав багатий врожай» 

Від внутрішнього болю майже нічого не залишилося. Він ніби чорний пацюк, злякавшись кота-феліса, втік крізь щілину у підлозі. Про сьогоднішні смертоносні пригоди залишилося лише нагадування у вигляді ронського татуювання на спині. Пригоди. Коли мене наймали, то про ніякі пригоди навіть слова не було. У вухах пролунали слова Гийома, який пританцьовуючи від азарту, вмовляв мене погодитися:

- Давай, погоджуйся, ну поїхали, що там може бути складного? Наїмося стиглих фруктів, помацаємо дівок на Святі першого колоса, отримаємо грошенята та джмеликом назад до столиці! Просте діло!

Просте діло. Ще доїхати не встигли, а вже почалась халепа за халепою. Білі примари, смертоносні тіні, таємничі амулети, танці мерців та все інше в угоду не входило. Правду кажуть, дурні гроші аби за що не платять. Можна було одразу здогадатися, що десь поміж рядків договору надійно приховали диявольський хвіст.

Вдягання кіраси не склало проблем, а ось з іншими частинам обладунків прийшлось помучитися. Кінцівки досі не дуже добро мене слухалися. В маєтку мені видали бархатний червоний плащ з гербом бургомістра, який тепер приходилися постійно вдягати. З ним на плечах я відчував себе ляльковим героєм, з яким грається примхливе дитя.

Знайомство з пані Летицією пройшло просто та без ускладнень. Ніжна та чутлива дівчина не скільки не злякалися мене, не вередувала і взагалі вела себе дуже чемно та ввічливо. Навіть привітно. Очима я вишукував тінь хвороби на її обличчі, але панянка була настільки квітучою, що в мене закралися сумніви, що вона взагалі існує. Весь час вона весело щебетала, читала романтичні вірші та розмовляла зі своєю мовчазною покоївкою. Чи покоївками? Важко було зрозуміти. Дві абсолютно однакові дівчини були копіями одна одною. Вони то з’являлися, то пропадали, але хтось з них завжди тримався поруч, завжди готовий відгукнутися. Таке ж чорне блискуче коротко стрижене волосся, великі мигдалевидні темні очі, худорлява статура та майже повна відсутність слів. Ні, вони були ні німі, як руда дівчина, що мене зустрічала, проте вони мовчки вислуховувала доньку бургомістра і ніколи не відповідали. Я чув, що в деяких шанованих домах прислугу вчать бути не примітною, наче тіні, але тут такого ніби не потребували. Мене напоїли гарячим смачним чаєм, добре покормили і змусили помитися в лазнях. Хоча я і сам був не проти відмити від себе дорожній пил та кінський піт.

Ронського коня я залишив в стайнях замку та збирався завтра повернути хазяїну, доробити татуювання та щиро подякувати дзвінкою монетою за своє спасіння. Життя за золото – гарна платня. Не можу сказати, що мене не здивував вчинок Жакері. Роздивляючись всі події в ретроспективі, я обдумував - як би я вчинив в такій ситуації. Можливо так само.

Левина з того часу від мене не відходила, пильно вдивляючись в мої рухи великими блакитними очима. Вона вела себе тихо, майже як тінь, ходила поруч і навіть дозволяла себе почухати за вухами леді Летиції. Саме зараз моїм очам видавалась не реальна картина – молода дівчина лежала на софі, декламуючи якусь романтичну п’єсу, а Левина розлягалася у її ніг і муркотіла. Молода панянка відкинула золоті коси та натхненно занурилася в чаруючий світ рукописних почуттів. Насолоджуючись поезією, вона купалася в останніх променях сонця та проникливих віршах когось з новітніх авторів. Я мовчки сидів і зачаровано її слухав. Чесно кажучи, я не розумів абсолютно нічого з душевних мук головного героя віршованої п’єси, але вона мені сподобалася. Там було усе - палке кохання та бурхливі розставання, пристрасть та розпач, сльози та радість. Ніколи цього не розумів, навіть коли мені це пробувала пояснити колишня дружина. Поглянувши в перший раз на Летицію, я одразу побачив в її очах тінь Манури. Тримай себе в руках лицарю, треба гнати її зі свого розуму. Її вже нема і ніколи не буде.

В кімнату тихо зайшла чорнява покоївка та принесла вишукану сукню кольору жовтих нарцисів, повісила на ширму, зробила реверанс і тихо вийшла.

- Вибачте, пані, можна дещо спитати? – не витримав я.

Вона зупинилась на середині проникливого діалогу двох закоханий, та повернула обличчя до мене.

- Авжеж, можеш не просити дозволу в наступний раз.

- Ця покоївка. Як би правильно сказати? Вона одна чи їх дві?

Молода панянка розсміялася та відклала книгу. Її золотаве волосся заграло на сонці немов сусальне золото.

- Дві, я їх також не одразу почала розрізняти. У Мін ось тут є родинка, - вона вказала на кінчик лівого вуха, - А у Мун тут малопомітний шрам, - дівчина витягла праву руку, демонструючи мізинець, - Вони близнючки. Їх привіз з собою мій наречений з півдня.

Дівчина встала з софи та широко відчинила вікна. Тепле вечірнє повітря принесло з собою аромат стиглих фруктів та жоржин. В кімнату зайшла спочатку одна чорнява дівчина з тацею, а за нею друга з рушниками. І справді однакові, немов місяць який відображається в стоячій воді - не одразу розумієш де справжній.