Глава 16. Аркан 17 Зірка

Глава 16. Аркан 17 Зірка

Порада від карт: «Девіз цієї карти - надія залишається завжди. У глибині душі всі ми віримо, що наші мрії можуть і повинні здійснитися. Коли ми втрачаємо цю віру, вогонь всередині нас поступово згасає і ми перестаємо чути внутрішній голос, який надихає рухатися вперед. Зірка символізує світло надії та натхнення, без якого ми неминуче зіб'ємося зі шляху»

Сонце ще не встигло сісти, а місяць вже показав свої гострі ріжки з-за обрію. Теплий вечір панував над всім підгір’ям, даруючи останні теплі спогади про світлий період року. Свято першого колосу традиційно проводиться на початку першого осіннього місяця. Так, беззаперечно, ще багато часу, до того моменту, коли темрява вкриє собою весь світ і сонце стане мінливим гостем. Але дні вже стають коротшими, а ночі холоднішими. Це відчувається у всьому. Діти сміються голосніше та більше бавляться, молодь довше проводять час разом, милуючись в’янучою барвистою красою природи, доросле покоління займається заготівлею запасів, а літні люди гадають, чи побачать вони ще раз народження нового сонця.

Цей час називають поріг світів – початок переходу від світла дня до темної прохолоди ночі. Дуже важливий час, коли треба підготуватися та дожити до перших променів нового сонця. Щоб це зробити, треба згуртуватися, укласти угоди та союзи з сусідами і звісно ж – шлюби. Так вже повелося, що в цей тиждень збирають не тільки городини, а ще й врожай запрошення на весілля. В великих містах їх стільки, що неможливо пройти по вулиці щоб не наштовхнутися на весільний кортеж або святкову гулянку. В селах взагалі не витрачають часу та роблять один великий стіл на багато пар молодят одночасно. Всі один одного знають та разом святкують, як велика родина. Правда і гуляють не менше тижня.

Шарт був невеликим містом але, як кажуть в народі – дуже світським. Перспективне містечко вже давно відійшло від сільських великих столів, де збиралися всі підряд. Тут навіть влаштовували справжні лицарськи турніри, де молодики билися за руку та серце шляхетної дами. Хоча, якщо бути дуже чесним, то ці турніри являли собою більш показне дійство, а всі домовленості про виграш та майбутнє весілля були узгоджені заздалегідь. Проте, буде гріх казати, що це повний фарс. Ні, хлопці з заможних та простих сімей і справді б’ються на рівних до першої крові. Навіть бувають неочікувані виграші, але не так часто, щоб тут приймали букмекерські ставки, як це відбувається в столиці.

В будь якому разі, все виглядало дуже по справжньому. Будували арену, прикрашали її квітами та кольоровими стрічками, плели вінки з квітів для майбутніх наречених, кликали музикантів та готували святкові вогні. В цей же період влаштовували великий ярмарок на всю округу, щоб привабити в місто більше людей подивитися на це.

Арена вже стояла майже готовою на пустці біля Червоного замку. Насправді, замком ця споруда могла називатися дуже з натяжкою. Це могла зробити тільки людина, яка справжнього замку ніколи на власні очі не бачила. Поглянувши здалеку, я зрозумів, що червоним він називається не дарма. Ніде правди діти, маєток був великим, мав пару стрілецьких веж і навіть доволі міцний мур, але все таки до справжнього замку не дотягував. Мабуть, як і сам Шарт, який називали містом на перспективу, маєток називався замком також на перспективу подальшого розвитку.

До так званого замку мені прийшлося йти пішки, та ще й не з порожніми руками. Коли сім’я місцевих алхіміків почула, що я направляюсь сюди, то люб’язно попросили прихопити з собою замовлення для бургомістра. Якщо до цього додати доволі об’ємну сумку з інгредієнтами, які я в них купив, то ноша вже не здавалася мені такою легкою. Ну що ж, це невелика платня за безкоштовне зберігання моїх речей та право заночувати в кімнаті їх спочилого дядька, якщо мені знадобиться. Також я розраховував скористатися їх обладнанням і може переглянути одним оком його дослідницькі записи. Від алхіміка з такої глушини навряд чи можна очікувати великих наукових проривів, але срібна печатка, це срібна печатка. Все може бути.  

Маєток і мур коло нього були побудовані з бурого грубого каміння, яке привозили з Черлених гір. Чим ближче я наближався до нього, тим більше відчував, що він справжній онук величних гірських піків. Так, він значно програвав у розмірах, але нависав наді мною з такою монументальністю, що одразу ставало зрозуміло – він їх плоть та кров. Червоно-жовтими бульбами коло мура здималися земляні вали. Нещадний степовий вітер та дощі частково зруйнували оборонні споруди, проте навіть в занедбаному стані вони виглядали досить загрозливо. Шлях проходив крізь полосу рожевих акацій. Дерева втрачали своє жовте, ніби коштовні монети, листя, вкриваючи чорний граніт мощеної дороги. Почувся тупіт копит та гучне іржання.

- Гей, хлопче! З дороги! – почув я у спину та ледь встиг відстрибнути в колючі хащі.

По дорозі до маєтку мчали кілька вершників на білосніжних конях вестганської породи. Позаду них чинно та повільно їхала золочена карета - великий мастодонт, що більше нагадував будинок на колесах, ніж звичайний критий віз.

- Кляті шибайголови, - тільки і зміг промовити я.

Кущі акації кололися, я лаявся їм у відповідь. Це мало допомогло втамувати біль від голок, але хоч на серці стало трохи легше. Ковані ворота маєтку відчинилися, запускаючи делегацію. Отрусивши похідний камзол від бурої землі та знімаючи на ходу надокучливі колючки, я попрямував до муру. Біля воріт стояла почесна варта.