Глава 14. Вісімка та Дев’ятка пентаклів

Глава 14. Вісімка та Дев’ятка пентаклів

Порада від карт: «Зараз у вас піднесення престижу та популярності. Слава йде попереду вас і починає привертати увагу можновладців. Спробуйте допомогти щасливому випадку та вирушайте на пошуки можливостей»

До міської брами різнобарвною змією тягнулися вози. Святковий ярмарок починався завтра зранку і тому караванники хотіли скоріше потрапити на ринкову площу, щоб зайняти кращі собі місця. Стояв страшенний ґвалт - воли та мули ревіли, коні іржали, діти кричали, чоловіки лаялися. За браму пропускали партіями по п’ять-шість возів за раз. Варта оглядала товар, записувала в книгу ім’я торговців і брала плату за прохід. З піших по п’ять мідяків, з кінних по сім, за віз брали пів срібла. Після пропуску кожної партії, вартовий бив в барабан, підзиваючи наступних бажаючих проїхати. Гарно придумано. Система працювала, як годинник, майже без штовханини. Поговоривши з одним молодим візником, я вмостився на його возі з килимами. Сидячи очікувати свою чергу було на багато зручніше. Тим паче, за два мідяка він погодився провести мене через пів міста одразу до ринкової площі.

Місто Шарт не дарма називали перлиною підгір’я. Мощені широкі вулиці, гарні маєтки та охайні садиби починалися одразу за міською брамою. Можливо, десь і були бідні квартали хліборобів, вівчарів та каменярів, але мені вони ще не траплялися. Центральною вулицею розміщалися різномасні гарні будиночки, подекуди висіли яскраві вивіски шинків, таверн, магазинів та чайних. Чай – заморське трав’яне зілля, яке підкорило столицю, дійшло вже і сюди.

Візник, виявився хлопом з сусіднього містечка і відчував тут себе майже як вдома. Ми жваво балакали, обговорюючи місцевість. Базарна площа Шарту розміщалася між старою та новою міськими брамами, займаючи декілька кварталів. Раніше, ще до того, як місто почало розростатися, ця місцина була околицями та носила назву майдан Прядивної краватки. Згодом, влада вирішила, що в місті стояти шибеницям не доречно і перенесла їх світ за очі, а майдан перетворили на торгівельну площу.

З однією сторони стояв новий публічний театр, перед яким рони зводили вуличну сцену, з іншого розміщувалася низка гончарень, пекарень, магазинів з травами, м’ясом та бакалією. Середина площі була вщент заповнена людьми, худобою, різнокольоровими палатками прянощів, торговцями солодощів, возами з тканиною, хутром, барвниками та багато чим ще. Я глибоко вдихнув - у повітрі вітав аромат кориці, яблук, свіжих булочок, мускусу та їдкого тютюну, а звідкись було чутно звуки мандоліни чи домри. Ось це моє справжнє природне середовище – чудернацькі крамниці заморських товарів з гучним натовпом людей, а не безкінечні дороги та безкрайні поля.

Встигнувши пройти не більше ніж з десять кроків, я схопив за руку мале дівча в потертій хустці, що ніби випадково запустило руку в мою сумку. Особливо цінного для неї там нічого не було, тільки пляшки за настоянками та порошками. Вона з легкістю могла ними отруїтися. Дівча почало лаятися, та смикати рукою, пробуючи висвободитися.

- Стій! Та не рипайся ти, я нічого тобі не зроблю! Хочеш мідяк? – вигукнув я. Вона завмерла та вишкірилася на мене.

- Що для цього треба робити? – пропищала вона мені у відповідь та почала подавати дивні знаки вільною рукою кудись в натовп.

- Де тут вулиця Фортуніо Лицетті? Мені потрібна аптека.

- А не надурите, пане? – зацікавлено запитала вона.

Крізь щільний натовп до нас пробиралися пара дебелих парубків. В одного виднілася палиця з цвяхами, яку він невдало ховав під курткою. Мабуть, вона покликала кавалерію на підмогу секретним жестом. Не випускаючи руку дівчинки, іншою рукою я витяг з нагрудної сумку дрібну монетку та показав їй. Дівча жваво замахала перед собою, ніби відлякуючи невидимого метелика. Хлопці зупинилися та почали з удаваною цікавістю роздивлятися фрукти на візку молодої торговки.

- Добре, проводити мене не треба, тільки вкажи куди йти. Попереджаю, якщо надуриш і в якомусь темному провулку, куди я потраплю за твоєю вказівкою, мене обікрадуть або приріжуть, то вам всім буде непереливки.

- Будеш зуби до скону у кишені носити, якщо мене зараз не відпустиш, - прошипіло дівча у відповідь.

- Женило, ще не виросло мені погрожувати. Клянуся, якщо що, мене буде шукати вся варта міста.

- Правда? – дівчина дивилася на мене, зневажливо оглядаючи з ніг до голови.

- А що по мені не видно?

- Добре, вже побачила. І по очам, і по татуюванню на зап’ясті, - кисло промовила вона, - Не звернула увагу одразу. Камзол у вас гарний, столичного крою і торби великі. Подумала, що ви купець і маєте щось цінне, бо сумки дуже обережно несли.

Мене не здивувала сповідь дівчини і я поглянув на своє татуювання - Руку філософа, алхімічний символ апофеозу надання людині іскри творіння, яка за сумісництвом була гербом нашої гільдії. Метафорично малюнок означав, що до неофітів простягнули руку, коли вони увійшли в храм мудрості. Над пальцями Руки філософа стояли символи ключа, ліхтаря, сонця, зірки та корони. Кожен з них алегорично відображає стадію навчання, яку проходить алхімік, розкриваючи таємниці світу. Тобто перстень який ми отримали. Ці малюнки зрозумілі тільки для втаємничених, іншим вони нічого не скажуть.

Ключ - свинцевий перстень, уособлює таємниці, без допомоги яких людина не може відчинити численні кімнати своєї власної істоти. Ліхтар – мідний перстень, це людське знання, світло для шукачів, за допомогою якого вони йдуть по стопах істини. Сонце, світло всесвіту - бронзовий, уособлює світлість творіння, через яку людина може пізнати таємниці всього сущого, яке виражаються через форму і зміст. Зірка – срібний, це універсальне світло, яке розкриває небесні сфери та таємниці метаморфозів. І нарешті, корона – золотий, є абсолютне світло, невідоме і нерозкрите, чия сила сяє крізь всесвіт. Всі інші світила, є лише іскрами цього вічного сяяння. Після золотої печатки ще є платинова, але її знаку на гербу гільдії немає. Можливо через те, що ніхто з нині живих не бачив її володарів.