Глава 10. Король пентаклів

Глава 10. Король пентаклів

Порада від карти: "Розумно використовуйте свої ресурси. Не будьте впертими і не піддавайтеся безглуздій скупості"

Виспатися після нічних подій мені так і не вдалося, хоча просто валився з ніг. Повертатися в кімнату на поверх прочан я не став. По-перше, там не було вікна, а по-друге, в ній розвернувся польовий штаб монахів Ордену Білої Айстри. Керував всім сивий пан з приставкою Ре в прізвищі, поки не прибігла матір ігуменя і не дала всім на горіхи. Сивому пану в першу чергу. Міцна жінка, з витримкою. Верещала так, що було чутно навіть в лазареті, чим зробила чималу конкуренцію нічній потворі. Воно й не дивно, окрім млина згоріли ще декілька невеликих господарських будівель і загинуло багато трояндових кущів.

Трясця, бісова баба точно напише на мене доповідь в гільдію за підпал монастиря та буде вимагати стягнення збитків. Ще цього щастя мені в житті не вистачало. Виправдань і свідків в мене - як віл насцяв. Що їй буде заважати дати свідчення в суді, що два лицаря вночі нализались бормотухи і влаштували гладіаторські бої, а я їм трохи підсвітив? Пам’ятаючи не в міру балакучого Гийома, який постійно верзе маячню, і Кальма, який тільки очима вміє гарно кліпати, я б на місці королівського судді одразу повірив би в таку версію подій. Окрім сивого пана, ніхто не бачив, що насправді сталося. С першого погляду він здавався серйозним чолов’ягою, аби тільки горошком срати не почав. Головне, щоб в суді його не сприйняли за юродивого, почувши розповіді про білі тіні та виючих мерців в тумані. Хоча, багато хто з приставкою Ре в прізвищі трохи туйво. Як кажуть у столиці - люди високих матерій. Тому особливо це нікого не здивує, аби суддя повірив.

Рікон поки не прийшов до тями і Гийом від нього не відходив, але небезпеки, що він перетвориться на кровожерного монстра, вже не було. Принаймні, я для цього зробив все, що зміг. Святі сестри оглянули палуга та нічого критичного не знайшли, проте він не прокидався. Добряче ж його пришибла та потвора, чи що воно взагалі таке було.

Лежачі на солом'яних тюках в маленькій похмурій кімнаті лазарету, в куток якої я зміг сховатися від ґвалту та криків, мені не давало спокою буденна поведінка сивого пана. Як же він там казав його звуть? Гюстав Ре Отін, зовсім не промовисте для мене ім’я. Про міфічних монстрів з туману він розповідав, наче про щось буденне, як про сонце, що сходить зранку. Ходячі мерці, примари з білого туману з кістлявими руками – це все людські вигадки, їх не існує. Це легенди та забобони. Рони називають їх муло, острівні народи – жамбі, горці – драугарами, а за північним морем знають як банши. У всіх народів є про них розповіді, вірування та обряди, що пов’язані з живим мерцями. Це казки, які розповідають довгими темни вечорами хлопці лякаючи дівчат та один одного. Що тоді я бачив? Що поранило лицаря та майже вбило його палуга? Сни почали оживати та залазити мені у вікно?

Єдине, що я знав - чому так сильно гепнуло та спалахнуло, і веселі вогні стали ще видовищними. Від білої нічної мряки сильно тхнуло гірським газом. Тихий вбивця, через якого гинуть люди задихаючись в штольнях, спалахував від відкритого вогню. Можливо поряд з монастирем є розлом в землі, звідки він витікає. Поруч гори, все може бути. Але чому він був білий? Зазвичай він не має кольору. Змішався з нічним туманом? І до чого тоді тут кістлява потвора? Зовсім голова не варить.

В кімнату зайшла монахиня і почала з брязканням переставляти пляшечки на полиці, за якою я знайшов притулок. На мене впало пару чистих скручених бинтів. Залишки сну розтанули, як ранковий туман. Я відкрив очі, намацав їх та простягнув дівчині крізь полиці. Вона зойкнула та відійшла на пару кроків.

- Ой, хто тут? - вигукнула свята сестра. Я виліз з під полиці, спотикаючись об тюки з сіном.

- Свята сестро, я тут трохи відпочивав, бо всюди дуже людно, - пробелькотів я протираючи рукою очі.

Струнка та мініатюрна монахиня оглянула мене з ніг до голови.  Через її серйозний погляд, не було можливості зрозуміти скільки насправді їй років. Дівчина особливо вдивилася в моє обличчя, цокнула язиком і розвернулася до стелажу.

- Я Йошико, чергова в лазареті. І чому саме на мої зміни всі напасті? То рони з місцевими стінка на стінку йдуть вирішувати відносини, а мені потім треба лікувати їх розбиті, пусті голови. То купців ріжуть на тракті, а я всю ніч їх штопаю. А зараз пожежа з купою попечених монахів, - вона сплеснула руками, - Точно! Це Вільда мені наврочила. Або гадюка Селеста, - забурмотіла собі під носа дівчина, перебираючи пляшки, - Ви випадково ніде тут не бачили зеленої пляшки? Там шлункова настоянка.

- Випадково ні, а не випадково - то он вона, на останній полиці. А чому ви подумали, що я знаю де вона? – здивувався я.

- Від вас тхне еліксиром з коріння валер’яни, мабуть нерви заспокоювали. От я й подумала, що ви тут всі пляшки вивчили поки нервували. Ви ж той пан алхімік, що вчинив пожежу? Вас вже з годину шукають. Матінка всіх відправила вас кликати.

Я навіть не спитав, чому вона зрозуміла, що я той самий алхімік якого всі шукати. Щоб чорти забрали цю матінку, точно в гільдію скаргу напише та до суду піде.