Глава 17. Принцеса мечів

Глава 17. Принцеса мечів

Передбачення від карт: «Принцеса (або в класичній колоді — Паж) мечів тримає в руці зброю — символ ясності та гостроти розуму. Аркан навчає, як обирати найкраще з можливого та здобувати інформацію. Іноді треба бути відокремленим, піднятися над проблемами чи відійти вбік, щоб побачити далеку перспективу. Ця карта показує молоду людину, що прагне знань і вміє правильно скористатися будь-якою ситуацією. Слідкуйте уважно за тим, що вас оточує. Звертайте увагу навіть на найменший шум. Очікуючи, ви зможете зловити свою здобич»

Ніч мерехтіла купками зірок. Вони перемигувалися між собою, сплітаючись у заплутані візерунки на чорному, наче полірований моріон, небі. Десь здалеку, крізь зачинені вікна, лунав монотонний скрип. Він змушував нервувати та нагадував скрегіт старих кісток, що коливалися на вітрі. 

Світло ліхтаря монахині попереду освітлювало білі стіни коридорів, які не збиралися закінчуватися. Я ніби потрапила у свій старий нічний кошмар. Всі школи-інтернати для дівчат із благородних сімей були однаковими. Ті самі стіни, покриті павутинням тріщин і побілені простим вапном. Хоча в цій, мабуть, трохи чистіше. 

Я в подібному закладі опинилася надто пізно, тому не змогла проникнутися атмосферою сестринства. Добре, що батько змалку вчив мене у стайнях і звіринцях поводитися з тваринами. Якщо вдивитися в тріщини на стінах, то за шаром білого вапна благодійності можна випадково помітити, що вони аж ніяк не відрізняються від тих самих звіринців. 

Тут мешкають такі ж небезпечні створіння, тільки вони приховують своє нутро за масками з сірих суконь, уроків етикету, гарних слів та постійних знаків Ув. Від кожної миші з двома білими косичками можна очікувати підстави. Оком не встигнеш моргнути, як отримаєш болючий укус під ребра. А якщо занадто довго не показувати зуби, то вони вирвуть їх тобі за першої нагоди. 

Простолюдин, дивлячись на дівчину високого походження, думає, що вона наче пелюстка рожевої півонії — така ж вразлива і тендітна. Дорогі заморські тканини, туго затягнуті корсети та летючий поділ суконь малюють витончений силует, який нас з дитинства вчать створювати. 

Це — лише мішура. Справжня шляхетна пані навіть у рваному мішку з-під топінамбуру виглядатиме належним чином. Суворі вчительки і гувернантки сталевим ціпком вбивають в нас покірливість, стриманість та вміння розуміти, коли треба промовчати, а коли — казати й робити те, що велено. 

Саме такими нас зображають на картинах, у романах та в уяві народу. Це наш захисний природний камуфляж, який гарантує виживання. Образ прекрасної дами, заради прихильності якої змагаються славетні лицарі на турнірах, потрібен лише для зовнішнього світу. Насправді це — просто красива ілюзія. 

Люба матінка завжди носила з собою стилет, прихований у потаємній кишені сукні. Тітка могла влучити в куропатку, скачучи верхи на коні. Біла кульбабка-бабуся до останнього не розлучалася зі сталевою тросточкою, на яку вона граціозно спиралася, а за потреби могла відбитися від злодія. Будь-яка дівчина в моїй школі мала прихований ніж у корсажі. У кожної троянди є шипи, але їх не помічаєш серед яскравих квітів. Поки не наколешся.

Безперечно, нас вчать танцювати, співати, грати на музичних інструментах, вміти підтримати бесіду, шити, кроїти та ще мільйону інших речей. Але також нам дають уроки фехтування та кінної їзди, а іноді — навчають полюванню. Правильно освіжувати тушки звірів, розділяти м’ясо, розбиратися в травах і готувати вечерю, повинна вміти кожна.

Прислуги може не бути поруч, і тобі самій доведеться давати собі раду, навіть якщо ти народилася у графській спальні. А осіб, які падають без тями при вигляді крові розрізаної курки, серед панянок не більше, ніж серед дівчат з бідної околиці містечка. 

Я провела у подібних вапняних стінах майже два роки, поки керівниця школи не вислала мене в більш відповідне на її думку місце. Але спогади про це химерне місце закарбувалися в голові на все життя. 

Ноги трохи підкошувалися від втоми та випитого джину. Огрядна жінка крехтіла та горбилася, несучи попереду мою сумку. Ніби валун на гору тягнула. Дивно, сумка наче була не надто важкою. 

— Може забрати в неї свої пожитки? — майнула в голові думка. — Якщо жінці стане погано, я не впевнена, що сама зможу дотягнути її до людей. 

Нарешті монахиня сама зупинилася перепочити, і я вирішила поставити це запитання: 

— Свята сестро, давайте я краще сама своє шмаття понесу. Не треба себе силувати. 

Я підняла сумку та легко закинула її на плече. Все було так, як я й пам’ятала: окрім пари запасних чобіт, чистої сорочки та ще деяких речей, у ній лежала тільки похідна ковдра. Виключно унікальна річ, з якою я воліла не розлучатися. 

Вперше подібне я зустріла у контрабандистів з островів, яких колись мені замовили провчити. Ззовні — звичайна овеча стьобана вовна, а всередині — приховані кишені з пластин задубілої шкури кетуса, морського чудовиська, що могло поглинути цілі торгові кораблі. 

Острівні народи різали товсту шкіру створіння, поки її не торкнулися сонячні промені й вона не встигла скам’яніти. У ній дуже вдало можна було ховати зброю та не хвилюватися, що наштрихнешся на гостре лезо уві сні.