Глава 16. Вісімка пентаклів

Глава 16. Вісімка пентаклів

Передбачення від карт: «Вісімка Пентаклів — це карта майстерності. Настав період, коли відточування кожної деталі дасть потужний результат у майбутньому. Пам'ятайте, що стосунки — це також майстерність. Аркан вказує на готовність інвестувати час у зв'язок з іншою людиною, створюючи міцний фундамент взаємоповаги та підтримки. Насолоджуйтеся процесом створення, і результат перевершить усі сподівання»

Алхімія — священне мистецтво трансформації, метаморфоз та перетворення речей. Ця унікальна система знань охоплює безліч різноманітних міркувань та досліджень явищ природи підвладних часу, за який вона безперервно розпадається та відроджується. 

Ніхто не знає, що саме було первинною метою перших алхіміків, але точно можна сказати, чого вони завжди прагнули — золота. Так чи інакше, всі досліди та винаходи були націлені на отримання цього благородного металу. Усі інші наші досягнення радше були невдалими спробами, яким згодом знайшли застосування в побуті. Що, у свою чергу, також приносило золото. 

Метали є однією з основ нашого світу. Недаремно далеко на півдні наші брати та сестри поставили цю субстанцію на один рівень з іншими стихійними елементами. Кожен метал асоціювався з планетами на небосхилі: срібло підпорядковувалося Місяцю, мідь — Венері, залізо — Марсу, ртуть — Меркурію, а золото — Сонцю. 

Шмат металу стає пентаклем, коли майстер вміє дочекатися піку сили небесного тіла. Для цього треба знати, у якій позиції небесного дому перебуває потрібна планета. Це — лише частина того, що необхідно розуміти при роботі з пентаклями. Коли в голові цього немає, то в дупи не позичиш. 

Зоряних карт у мене не було, де найближча аптека — я не знав, як і ніколи не працював із пентаклями для палугів. Він був із чистого срібла, тож можна було спробувати застосувати базові правила роботи з односкладними пентаклями. Знати треба лише про розташування одного небесного тіла — Місяця. 

Виготовлення нового пентакля вимагає певної фази, а ремонтувати можна в будь‑яку, окрім темної. Повня була десь три дні тому, отже час підходив. Залишалося лише дочекатися, коли нічне світило покаже на небосхилі своє щокате обличчя. 

Залишалося зрозуміти, яким чином потім поновити зв’язок між хазяїном та палугом. На пентаклі було вигравірувано щось схоже на сигіл крові, отже Гийому доведеться проколоти пальчик. Сивий пан натякнув, що для ремонту амулета не потрібно мати багато розуму, і аргументи здалися логічними. Сподіваюся, колеги-розробники більше нічого не намудрили. 

Метушня біля пожежі залишилася позаду, і я знову опинився на самоті в заплутаному лабіринті темних комор. І де та клята кузня? Місяць може ось‑ось зійти, а роботи — не початий край. Практика з виготовлення пентаклів була давно, і вони не були найчастішим моїм замовленням. Справжні пентаклі доволі складні і через це — дорого коштують. Тому мої брати та сестри по ремеслу робили дешеві підробки, які майже не працювали. З часом народ почав про це здогадуватися, і попит на пентаклі зійшов нанівець. 

В кінці проходу промайнула тендітна тінь у сірому балахоні, а разом із нею — і надія дістатися пункту призначення. 

— Гей! Хто б ти не був, почекай!  Де тут кузня? — вигукнув я. Тінь виглянула з‑за рогу будівлі та пискляво пробелькотіла: 

— Кого послала вночі світла богиня? 

— Я алхімік зі столиці, зупинився на ніч у вашому монастирі, — плутаючись в ногах, я шкутильгав до постаті в каптурі. — Допоможіть знайти кузню, будь ласка. Це вкрай важливо! 

— Пане алхіміку, ви мене пам’ятаєте? Це я, Софіко, — пискнула фігура, відкидаючи з голови покритий чорним попелом каптур. — Я вас зустріла та привела до матінки, а потім приносила вам з друзями вечерю. 

— Слава Трисмегістру! — зрадів я, зустрівши хоч когось знайомого. — Сестро, який я радий вас бачити! Де тут кузня?

— Ходіть за мною, пане, — коротко кивнула вона. 

Без зайвих питань дівчина хутко пішла поміж комор. Вона напрочуд легко орієнтувалася в темряві без лампи чи будь‑якого іншого освітлення. Швидко, наскільки я міг тягнути забиту ногу, ми обходили будівлі внутрішнього двору, прямуючи до цілі. 

— Як ти так легко знаходиш дорогу? — поцікавився я. — Сам би я ніколи сюди не шкандибав.

— Я виросла в монастирі, пане. Змалечку бігала поміж цих комор та вивчила всі шляхи. Навіть таємні, — загадково прошепотіла вона, ніби поділилася зі мною великим секретом. 

Обличчя монахині неможливо було розгледіти крізь темряву, але я був певен, що саме в цей момент вона посміхнулася. Промайнувши ще один амбар, від якого ткхнуло брагою, ми дійшли до невеликої кам’яної будівлі.

— Ось кузня, але вона вночі зачинена, — промовила вона, потягнувши за великі дерев’яні двері. — Я спробую відшукати ключі. 

— Сивий пан мені сказав, що хтось допоможе з горном, — розгубився я. — Самотужки я не встигну розпалити його до потрібної температури. 

— Сестра Марта, що тут працює, вже спить, — невпевнено прошепотіла вона. — Хоча зараз, мабуть, ніхто не в ліжку. І де тепер її шукати?

У розпачі я пнув здоровою ногою зачинені ворота кузні, відразу пожалкувавши про свій вчинок. Важкі дубові двері, оббиті металом, відповіли мені саркастичним скрипом та болем у пальцях.