Глава 15. Король жезлів

Глава 15. Король жезлів

Порада від карти: «Ця карта означає появу персони з великою силою волі, яка завжди досягає результату. Король могутній, але є небезпека, що він стане загрозою. Коли Король Жезлів з'являється в розкладі, це символ того, що вам зараз належить приймати важливі рішення та визначати цілі. І, можливо, ви захочете зробити все виключно самостійно, без урахування думки сторонніх»

Двері кімнати зачинилися без скрипу, залишивши гостей за собою. Я звикла стежити, щоб петлі змащували олією, аби жодна з них не видала й натяку на звук під час руху. Ні, не тому, що я ховаюся у власних володіннях чи чогось боюся. Скрип дверей — це перший показник бідності. Якщо ти не можеш дати раду таким дрібницям, то що вже казати про іншу частину маєтку? Чи монастиря? Байдуже. Називаю як хочу, і ніхто в цих стінах не скаже мені й слова докору. А якщо спробують, то дізнаються, що станеться.

Не встигла я зробити й кілька кроків, як одразу наштовхнулася на постать, що ховалася серед темряви коридору. 

— Ах! Щоб тебе! — ледь не вилаялася я, — Невже так важко запалити ліхтар, коли ходиш уночі! 

Нічого поганого в лайці я не вбачала, але в стінах святого місця ці слова здавалися недоречними. Хоча іноді без них і не обійтися. Високо піднятий масляний ліхтар розвіяв тіні, явивши моєму погляду тендітну постать у мишачій сукні. Каптур приховав обличчя тієї, що загородила шлях, та я й так прекрасно знала, хто стоїть переді мною. Може, для інших очі — найважливіший орган відчуття, та в мене є дещо набагато краще. 

— Софіко, що ти тут робиш? — запитала я, примруживши очі. — Я гадала, що сьогодні ти повинна чергувати на воротах. 

Постать відкинула каптур, і в світлі вогника проявилося побіліле від жаху дівоче обличчя. 

— Вибачте, матінко, — пробелькотіла дівча. — Я принесла гостям вечерю: тут хліб, сир, трохи фруктів і ще дещо… 

— А сюди навіщо притягла? Вони ж не в моїй вітальні будуть ночувати! Неси до крила прочан і не стовбич тут. Ногу через тебе зашибла, безголова дівко, — скривилася я. — Почекай, візьми у сестри Рози пляшку нашої настоянки для гостей. Тільки не найдешевшу. Я не хочу виглядати негостинною хазяйкою. Ну? Чого завмерла? 

Дівчина пискнула щось у відповідь, мов затиснена між дверима миша, й побігла дрібними кроками в темряву. 

— І лампу не забудь запалити! — крикнула я їй услід, втомлено позіхнувши. — Ох, ці дівчата! Ніяких сил на них немає. 

Бляклі промені маслянки освітлювали шлях, відбиваючи світло від золочених рам портретів моїх сестер по ремеслу. Їхні холодні, порожні очі без упину стежили за мною весь час, нагадуючи просту істину: 

— Мого портрету тут ніколи не буде, — майнула в голові сумна думка. — Цей слід в історії не для мене. Зберись, Маджері! Нічого жаліти яйце, коли вже зробила з нього омлет. Варто подумати про інше: кого з посильних прислав бургомістр? Якщо Ігнатіса, то треба розстібнути сукню, бо без декольте я багато з нього не витягну. Сподіваюся, чай уже встигли подати. 

Блакитна вітальня розташувалася в новому крилі та була оздоблена за столичною модою. Може й не останньої, але я зробила все, що могла. Витратила вдосталь грошей на ремонт занедбаних монастирських будівель, аби не виглядати церковною сірою мишею в очах місцевих вельмож. Білила для вітальні коштували стільки, наче їх добували з небес янголи власноруч. А що? В хліві я жити не збираюся. 

Дівчата з благородних, таких потрібних мені, сімей — тим паче. Монастир володів великим масивом плодючих земель на південь від міста. Частину я розпорядилася засадити фруктовими садами, а на іншій розбити теплиці, де святі сестри вирощували більш екзотичні для гірських місцин рослини. Все — на продаж, майже нічого для себе. 

Ці сміливі рішення окупилися. Пів столиці очікує збору персиків та суниць з цих володінь і навіть не здогадується, хто ними керує. Ну, може, ці сади й не зовсім мої, але навіщо забивати голову деталями. Офіційно всім володіє Святий престол, та кому важливий офіціоз? Тут і зараз головна я — тільки я, і ніяк інакше. 

— Який жах, — зловила я себе на думці, сумно поглянувши в темряву. — Вихваляюся сама собі вирощуванням врожаю. Як низько я впала. 

Завернувши до своєї туалетної кімнати, я крадькома глянула у невелике дзеркало на комоді й скривила обличчя.

— Виглядаю, як стара кляча, — прошепотіла я, відтягнувши нижні повіки та покрутивши головою. — Треба змити з себе запах тютюну й причепуритися. Час виглядати, як панянка. 

Я поставила лампу, зняла остогидлий каптур та важкі кам’яні прикраси. Вимивши руки трояндовою водою з дерев’яної діжки, я змастила долоні пахучою вербеновою олією. Потім протерла лице настоянкою м’яти, зробивши з пляшечки великий ковток. Міцна. Але й розмова очікується не простою. Трохи подумавши та зваживши варіанти, я витягла з потаємної шухлядки кришталеву пляшечку заморських парфумів, щоб додати таємничості образу. 

— Майже нічого не залишилося, — з жалем пробурмотіла я, провівши скляним горлом по шиї та зап’ястях. — Ну що ж поробиш. Економити на собі зараз не на часі. 

По кімнаті хвилями пішов густий аромат гвоздики, мускусу, таїтянського ветиверу та рожевого перцю. Він панував саме так, як я й запам’ятала. Цей парфум повертав у ті далекі часи, коли я могла носити своє ім’я з гордістю та хизуватися прикрасами на людях. Тепер залишається тішитися лише тим, що потайки дістаю тендітну пляшечку з ароматом, аби ніхто не бачив.