Глава 7. Король жезлів

Глава 7. Король жезлів

Порада від карти: "Черпайте мужність у своїх переконаннях та майте сміливість за них постояти"

Двері кімнати зачинилася, залишивши гостей за собою. Матір ігуменя зробила пару кроків та натикнулась на постать, що стояла в коридорі.

-  Ах, щоб тебе! Невже так важко запалити ліхтар, коли ходиш вночі коридорами!

Маджері високо підняла маслянку і оглянула постать.

-  Софіко, що ти тут робиш? Чи не ти сьогодні повинна чатувати на воротах?

Постать зняла каптур і в світлі вогника чітко проявилося молоде дівоче обличчя з заплетеними золотавими косами. Дівчина зніяковіла.

-  Вибачте, матінко. Я принесла гостям вечерю. Тут хліб, сир і трохи фруктів.

-  А сюди навіщо притягла? Вони не в моїй вітальні будуть ночувати. Неси до крила прочан, а не тут стовбич. Ногу через тебе зашибла, безголова дівка. Почекай, візьми у сестри Рози пляшку нашої настоянки для гостей. Тільки не найдешевшу, я не хочу виглядати не гостинною хазяйкою. Ну, чого завмерла?

Дівчина пискнула щось у відповідь, наче затиснена між дверима миша, та зашурхотіла малими кроками у темряві у напрямку виходу на подвір’я.

- І лампу не забувай с собою носити! - крикнула їй в слід ігуменя, - Ох, ці дівчата! Ніяких сил на них немає.  

Маслянка освітлювала коридор, відбиваючи світло від золочених рам жіночих портретів. Вони проводжали жінку холодними пустими очима.

-  Який жаль, що мого портрету тут ніколи не буде, - подумала ігуменя, - Цей слід в історії не для мене. Але нічого жаліти яйце, коли вже зробила з нього омлет. Цікаво, кого з посильних прислав бургомістр? Якщо Ігнатіса, то треба розстібнути сукню, бо без декольте я багато з нього не витягну. Сподіваюсь, чай вже встигли подали.

Блакитна вітальня розташувалася в новому крилі та була оздоблена по останній столичній моді. Аби кого там не приймали. Ігуменя витратила багато грошей на ремонт монастирських будівель та не цуралася дорогих витончених речей. Блакитні білила для вітальні коштували стільки, наче їх добували з небес янголи власноруч. А що? В хліву вона жити не збирається. Дівчата з благородних, таких потрібних їй, сімей – тим паче. Монастир мав великий клапоть плодючих земель на півдні від міста. Частину вона розпорядилася засадити фруктовими садами, а на іншій розбити теплиці, де святі сестри вирощували більш екзотичні для цих гірських місцин рослини. Все на продаж, майже нічого для себе. Ці сміливі рішення окупилися – пів столиці очікує збору персиків та суниць з її володінь. Ну, може і не зовсім її, але ігуменя воліла не забивати цим свою голову. Офіційно всім володів Святий престол, але кому тут важливий офіціоз? Тут і зараз головна вона і тільки вона – і ні як інакше.

- Який жах. Як низько я пала. Вихваляюсь сама собі вирощуванням врожаю.

Завернувши в свою туалетну кімнату, жінка підійшла до невеликого дзеркала, яке стояло на комоді.

-  Виглядаю, як стара кляча, - вона відтягнула нижню повіку і покрутила головою.

-  Потім про це подумаю. Треба змити з себе запах тютюну та причепуритися. Час бути леді.

Ігуменя поставила лампу, зняла каптур та важкі кам’яні прикраси. Почала мити руки та лице прохолодною водою з дерев’яного тазу. Прополоскала руки трояндовою водою і змастила долоні пахучою вербеновою олією. Потім протерла лице настойкою м’яти і зробила з пляшки великий ковток. Міцна, але і розмова очікується міцною.  На останок, витягла з таємної шухлядки кришталеву пляшечку заморський парфумів, щоб додати трохи таємничості образу.

-  Майже нічого не залишилося. Ну що ж поробиш, економити на собі зараз не на часі, - сказала вона собі в дзеркалі та провела кінчиком пляшечки по шиї та зап'ястям.

По кімнаті хвилями пішов запах гвоздики, магнолії, таїтянський ветівера та рожевого перця. Обожнюю його. Він повертав в ті далекі часи, коли я могла носити своє ім’я з гордістю і хизуватися цим ароматом на людях. Тепер можу тільки потішити їм себе і деяких гостей. Вона зняла мишачу сукню та вийняла з шафи трохи елегантнішу зелену. Без помічниці переодягатися було незручно, але не було часу шукати камеристку. Нарешті вдягнувшись, витягнула одну довгу прядку з зачіски та завела за вухо. Щоб її можна було поправити у потрібний час. Витягла маленьку шкатулку з прикрасами. Зняла важкий золотий перстень з печаткою монастиря та вдягнула інший, з великим аметистом. Обрала золоті сережки зі смарагдово-зеленою шпінеллю та застібнула брошку оздоблену тим же коштовним камінням на грудях. Окинула останнім поглядом себе в дзеркалі.

-  Неперевершено. Хоча кому я брешу? Це найкраще, на що я зараз спроможна. Іншого не дано. Ну, богиня, вірую та віддаюсь в твої руки.

З цими словами вона взяла маслянку та вже на всеозброєнні пішла зустрічатися з гостем. Коли ти маєш перевагу хоча б в красі - це вже якась перевага. Іноді вирішальна, особливо з чоловіками.

Коридор до блакитної вітальні ще не був оздоблений після ремонту. Картин з дзеркалами тут не було, як і килимів. Сподіваюсь, сестра провідниця здогадалася вести посланця іншою дорогою, щоб не показувати голі стіни. Хто б щоб не казав, а бідність не прикрашає нікого. Навіть монастир.