Глава 13. Четвірка мечів перевернута

Глава 13. Четвірка мечів перевернута

Порада від карт: «З окультної точки зору ця карта пов’язана зі снами та астральним планом. На ній людина дивиться на світ зі стелі, як при виході з тіла під час сну чи використанні духовного зору. Але існує й матеріальне трактування: короткий відпочинок закінчився. Період миру й спокою підходить до кінця, і вам належить повернутися до поточних проблем»

Від яскравих променів місячного світла було ніде сховатися. Вони проникали крізь прочинене вікно потоком суцільного срібла, наповнюючи кімнату містичною грою тіней і світла. Ніколи не любив ясні ночі. Місячне світило під час свого апогею висвітлює все потаємне і приховане. Думки, спогади та секрети визирають з темних кутів розуму, щоб показати своє справжнє обличчя. І воно рідко виглядає приємним. 

Усе, як у стародавніх легендах. Історії про перевертнів можна трактувати по-різному, та я певен, що вони ніколи під час повного місяця не перевтілювалися на звірів. Вони завжди ними були. Місячне світло лише проявляло справжню хижу сутність цих міфічних істот. Я ж наче казав, що не вірю в міфи? Саме так. Але це не міф, а природа людини. Чи, в даному випадку, її відсутність. 

Не в змозі поринути в обійми сну, я крутився на пухкій солом’яній перині, по-різному підкладав під голову подушку, але ніяк не міг знайти зручну позу. Та й не лише через це стародавній бог сну Морфей оминав мене стороною. Хто хропів гучніше, я так і не зрозумів. Гийом із Ріконом, мабуть, встигли застудитися під час поїздки, бо здорові такого храпака дати не можуть. Хоча… Тут я лицаря міг зрозуміти: судячи з його пики, ніс Гийому ламали не один раз. Але від Рікона такої підстави я не очікував. Де його левове здоров’я, коли воно так потрібне? 

Тепер стало зрозуміло, чому Кальм утік від нас за першої нагоди, підступно залишивши мене з цими двома. Захотів виспатися, ледащо, а мені тепер ночувати з двома глухими ведмедями. Лицарі мали один до одного звикнути, і їм будь-який гамір — по цимбалах, але моїм тендітним столичним вухам хропіння спокою не давало. 

Ще й пити захотілося. Джин на якийсь час заспокоїв горлянку, але спрага повернулася з новою силою. Не в змозі більше витримувати це неподобство, я обережно, щоб не розбудити сплячих, зісковзнув із верхнього ліжка. Гийом причмокнув губами та щось незрозуміло забурмотів. Я було подумав, що хлоп звертається до мене, та очі лицаря залишалися заплющеними. Святий Трисмегіст! Він ще й уві сні розмовляє. Мало йому вдень, не стуляючи писок, іскрити перлами ганебних жартів, так він і вночі не може дати сраці сіна. 

Вирішивши обійтися без масляного ліхтаря, я навшпиньках обійшов Рікона, який, під стать своєму хазяїну, виводив нічні трелі на чотири октави, та вийшов у двері. Наскільки я пам’ятав, в атріумі мала чатувати монахиня. В неї можна було спитати, де води напитися. 

От тільки як до атріуму дістатися? Це виявилося складніше, ніж очікувалося. Я блукав довгими білими коридорами в темряві. З темних кришталевих ліхтарів звисали гірлянди павутиння. Я й не сподівався, що всі вони будуть запалені, але хоча б якийсь вогник могли б монахині і залишити. Один коридор змінювався іншим, і в кожному чорніли безліч дверей. На спробу відкрити — всі вони не піддавалися. Десь здалеку лунали тихий пульсуючий стукіт та скрип. Зрозумівши, що дороги назад у темряві вже не знайти, я вирішив попрямувати на звук. 

Або через втому, або через випитий алкоголь, кожен крок у темряві давався важко, ніби я йшов по болоту. Нарешті десь далеко промайнуло світло. Якби я був романтиком, як мій друг Азіз, то сказав би, що це світло надії. Та всі ми знаємо: світла в кінці темного тунелю варто уникати та не наближатися. 

Посміявшись із власного чорного гумору, я вирішив ризикнути. Мінливий вогник манив до себе, губився в темряві переходів і нарешті привів мене на поріг просторої кімнати. Полум’я в каміні тьмяно догорало, майже не освітлюючи великі вази з багряно-червоними букетами. На пуфі, спиною до мене, сиділа жінка в нічній сорочці. Її довге волосся спадало водоспадом по спині і губилося десь на підлозі. 

Промені нічного світила розфарбували його в білий, зробивши схожим на місячну доріжку. Через широко відчинені вікна на мене поглянула повня. Її велике блакитне око затуляв високий млин, тому частину кімнати заполонила глуха темрява. Звук сприплячого механізму жерн змішувався з писками кажані, і через це хотілося затулити вуха. Жінка поворохнула плечима, почувши мене, і я вирішив заговорити першим:

— Вибачте, пані, я загубився, — зніяковіло промовив я. — У мене такого не було з дитинства. 

— Алхімік? Не очікувала тебе тут побачити, — зітхнула жінка в білому. — Неможливо загубитися, якщо ніколи не знав шляху, а отже, ти тут не дарма. Заходь, якщо вже прийшов. 

Її бляклий голос, схожий на перегортання пожовклих сторінок у книзі, розчинився в какофонії нічних звуків, і я зрозумів її слова майже інтуїтивно. 

— Ти справді не знаєш, як отримати золотий перстень? — прошепотіла вона, не повертаючи голови. 

— Майстри передають цей секрет тільки улюбленим учням, — похитав я головою. — Я не потрапив до цього списку. 

— Мудрий не все каже, що знає, а дурень не все знає, що каже, — всміхнулася вона. — З яких причин тебе запросив бургомістр?