Глава 9. Аркан 2 Верховна Жриця

Глава 4. Аркан 2 Верховна жриця

Порада від карти: "Закрийте очі і відчуйте -  у всьому є присутність потенційних сил, ще прихованих від нашого погляду, і лише час допоможе виявити їх під покровом таємниці"

У центрі кімнати стояла обтягнута дорогим кремовим велюром софа та кілька пуфів. На одному з них гротескно сиділа жінка спиною до нас. Її обличчя ховалося в тінях. Лише довге руде волосся спадало водоспадом по плечах, палаючи яскравіше за вогонь у каміні. Надто вишуканий пейзаж, як на мене, для провінційного монастиря. 

— Ви вільні, сестро. Далі я сама, — повернула голову вона й махнула рукою старій монахині. 

Та кивнула у відповідь і тихо зачинила двері, залишивши нас на самоті. Рікон повільно й граціозно відділився від темряви та, ніби випадково, сів між нами та жінкою. Вона не звернула на звіра жодної уваги, підвелася зі свого трону, і ми змогли її розгледіти. 

Ще доволі молода, зі статною фігурою. Важко було назвати її вродливою в звичному розумінні цього слова. Вузьке обличчя з яскраво-смарагдовими очима та тендітна статура викликали лише одну думку: чи можна назвати гримучу змію красивою в ту мить, коли вона стрімко кидається на жертву? 

Надто гостре було її підборіддя, надто помітна горбинка на носі. Та водночас у ній було щось настільки чаруюче, що відвести погляд ставало неможливо. Від незнайомки йшов шалений магнетизм і здавалося — вона заповнює собою всю кімнату. Ніби звикла, що простір належить їй ще до того, як вона заговорить. 

Гійом спітнів, гучно ковтнувши слину. Його хвилювання я розумів, хоча, можливо, й не з того боку. Грубо оброблені, прості прикраси із зеленого каміння контрастували з її консервативною сірою сукнею. Ніби й нічого незвичайного, але ця суміш суворої краси змушувала тремтіти. Густе руде волосся дорогої куртизанки, вбрання шкільної вчительки, прикраси ронської ворожки та погляд старої королеви. 

— Кого богиня привела в цей темний час до мого порога? — майже проспівала вона звичне привітання монахинь. 

Її голос був схожий на шепіт бурі, що невпинно наближається до самотнього дерева в полі. Такий буревій починається як звичайний вітер, але ти нутрощами відчуваєш — тебе ось-ось закрутить і віднесе за обрій, мов піщинку. Від цього передчуття в мене пересохла горлянка. 

— Мабуть, кожен у монастирі відчуває себе піщинкою поруч із нею, — майнула думка в моїй голові, замість відповіді. 

— Ви тут головна? — спитав Гійом, дивлячись на неї очима людини, охопленої гарячкою. 

— Моє ім’я Маджері. Я головна усюди, — відповіла вона з такою впевненістю, ніби це було всім відомою істиною. — Але ви повинні називати мене матір-ігуменя. Святим престолом під моє керівництво віддані цей монастир і академія. 

Рікон тихо, але загрозливо занявчав. Інша жінка попросила б вивести звіра чи бодай втихомирити його. І не лише жінка — будь-яка нормальна людина мала б достатньо здорового глузду, щоб відчувати хвилювання поруч із палугами. Я можу це стверджувати, бо сам боявся пройти повз Рікона кілька днів, поки не звик. Але, вочевидь, вона була зроблена з іншого тіста. Жоден м’яз не здригнувся на обличчі Маджері, ніби загрози для неї просто не могло існувати. 

— Розкажіть, хто ви і звідки. Потіште мене новинами, — почала вона. — Монастир — усамітнене місце, ми відрізані від світських справ. Звістки нам приносять прочани і мандрівники. Та це трапляється нечасто. 

— Ми приїхали на ярмарок, пані… матір-ігуменя, — прокинувся я, ніби від марева. — Це Гійом, а я… 

— Ти алхімік, — випередила вона мене, схиливши голову набік. — Це одразу помітно. Знаю я ваше поріддя: вчені серйозні чоловіки всередині і збаламучені, невпевнені в собі діти зовні. Чи, може, я переплутала, і все навпаки?

З цими словами на її блідому обличчі з’явилася легка тінь посмішки. Краще б вона усміхалася, як Гійом. На його вустах загрози відчувалося значно менше.

— Так, матір-ігуменя, ви маєте рацію. Я алхімік, — відповів я і, схиливши голову, додав. — До ваших послуг. 

Ніяких послуг я нікому не хотів надавати, а тим паче їй. Та щось підказувало, що краще згадати про манери. Маджері задоволено розвернулася та присіла на один із пуфів, вказавши на софу навпроти. 

Ніхто з нас не зрушив з місця, спостерігаючи, як ігуменя взяла кістяну люльку зі столика, повільно підпалила довгим сірником від свічки тютюн, та глибоко затягнулася, випускаючи духмяні клуби диму. 

— Сідайте, — скомандувала вона, помітивши, що ми заклякли. — Розважте розмовою мою самотність. 

Через силу я змусив свої скам’янілі ноги зробити кілька кроків і підійти до софи. Те саме за мить зробив і Гійом. Всівшись навпроти ігумені, ми втупилися в її обличчя, поки вона зосереджено видихала з носа клуби диму, та розглядаючи нас.

— Ви знаєте, що будь-які коти — це провідники волі богині? Навіть палуги. Хоча вони — метиси, — сказала вона, зневажливо витрусивши попіл на світлий пухнастий килим із чудернацьким заморським орнаментом. 

Попіл від люльки трохи димівся, і мені спало на думку, що килим може спалахнути. Вочевидь, їй було на це байдуже — як і на багато інших речей у цьому світі. Я таке бачив лише у двох типів людей: у багатих вельмож, які перенаситилися дарами Долі, та у волоцюг, об яких ця ж Доля нещадно витирала ноги все їх сумне життя. До жодної з цих верств ігуменя не належала. Або ж я чогось не розумів.